«Що зробили ви одному з менших цих, те Мені зробили…» Сучасних людей звинувачують у байдужості. Особливо молодь. Бог дав попрацювати кілька днів волонтером в Михайлівському. Тоді, коли здавалося, що все вже скінчилося, бійців, медиків, волонтерів треба було влаштувати на відпочинок, дати можливість прийняти душ, нагодувати, відправити додому. Дівчата в інфо-центрі, на кухні, на інших роботах по 10-12 годин на холоді «забезпечували тил»: здійснювали і приймали дзвінки, відповідали на питання, займалися організацією, іноді не маючи часу піти пообідати або просто попити чаю. Вони плакали над сюжетами про загиблих, які постійно транслювали по телевізору, не хотіли «світитися» на камери і на питання журналістів «Чому ви тут?» відповідали «А де ми мали бути? Ми не могли сидіти вдома, коли наших чоловіків вбивають». Не за гроші, не за славу, не за владу. Кращої нагороди не треба, ніж почути: «Дівчата, ви такі молодці, що мерзнете тут і допомагаєте» - від простих людей. «Ми недаремно за вас воюємо» - від самооборонців. Люди приносили з кухні каву, чай, гарячу їжу, воїни-афганці залишили шоколадку, хлопці з охорони попереджали занадто нервових відвідувачів «Не ображайте наших дівчат». Постійно телефонували і приходили люди з питанням: «Чим вам допомогти? Що привезти?» Не бізнесмени, не магнати, прості кияни. Постійно записувалися бажаючи прийняти до себе в дім потерпілих або просто втомлених людей. Запитували: «Я кілька днів тому дала свої контакти, чому ви нікого не прислали?» На «Дякуємо Вам» відповідали «Це ми вам дякуємо». 
Але все це ніщо, у порівнянні з подвигом воїнів Небесної сотні, які виконали заповіт Христа: «Немає більшої любові, ніж хто душу покладе за друзів своїх». Вони були звичайними хлопцями і чоловіками: вчилися, працювали, кохали, жили, як усі. Ми не знаємо, чи були вони віруючими людьми, чи ходили до церкви, але кажуть, на війні невіруючих не буває. Священик, який був на Майдані розказував, як в дні боїв до нього підходили молоді хлопці зі словами: «Я знаю, що можу загинути. Я хочу посповідатися». Майдан вкритий квітами і лампадами. Люди несуть і несуть квіти, свічки, щоб вшанувати пам’ять загиблих. Вулиця Інститутська вкрита молодими тюльпанами. Квіти лежать на тих місцях, де лежали такі самі молоді хлопці, вбиті зрадницькими снайперськими кулями. Вони могли жити далі. Вони хотіли жити далі. Але не могли не бути там. Вони добровільно поклали життя за волю, за Україну, за народ. 
І нехай ще мені хтось скаже, що в Україні байдужі люди, що в України нема майбутнього - такими хлопцями й дівчатами, яких я бачила на Майдані, нашу країну чекає чудове майбутнє! Але давайте не переставати робити добрі справи. Христа ради…
