Житіє Амфілохія Почаївського

У тихій долині, серед мальовничих навколишніх невисоких гір і пагорбів, у селі Мала Іловиця, що на Шумщині, у багатодітній селянській сім’ї Варнави Головатюка народився син, у святому хрещенні названий Яковом, на честь мученика Якова Персянина.

У сільській тиші, серед чаруючої природи Прикарпаття, вдалині від шуму міст і суєти, проходило дитинство Якова. Мир та злагода, що панували в сім’ї Варнави Головатюка, мимоволі передавалися маленькому Якову. Під однією покрівлею, у страху Божому, проживали сини, доньки, невістки, діти, онуки. Молодші тут з повагою ставилися до старших, допомагаючи їм у полі і по господарству.

Варнаві, батькові десятьох дітей, приходилося братися до різного ремесла: він робив колеса, колодки, спиці, сани, крім того, був добрим костоправом. Часто його відвозили до хворих за десятки кілометрів. Подовгу, часом по двадцять днів, доводилося виходжувати їх, залишаючись біля ліжка страждальців до їхнього виздоровлення. Яків переважно допомагав батькові втримувати хворих, коли той направляв зламані кістки, що супроводжувалося нестерпним болем.

Мати Якова Ганна, богобоязлива смиренна жінка, що любила Божий храм і молитву, без якої не залишалася навіть у полі, благоговіла перед священиками, яких вважала святими.

Вже бувши схиігуменом, отець Йосип говорив: «Я вірю, що моя мама в Царстві Небесному!». Шкода, не дочекалася, померла, от би щасливою була, побачивши сина свого священиком.

З раннього дитинства Яків, занурений у господарські турботи, бачачи благочестя своїх батьків, котрі і з дому не виходили без молитви, всмоктував у себе все найдобріше і святе.

У 1912 році Якова Головатюка, що змужнів і зміцнів, призвали до Царської Армії. Віч-на-віч зустрівся з життям та смертю. Санітарна частина в Сибіру, де молодий солдат виконував обов’язки фельдшера, фронт, передова, де кращі друзі гинули в бою, і, нарешті, — полон.

Німці відправили його в Альпи, де Яків три роки працював у фермера. Виконуючи всяку роботу з великою ретельністю і християнською покірністю, Яків заслужив довіру і любов свого хазяїна, так що той навіть мав намір оженити його зі своєю дочкою. Але юнак, тужачи за рідним краєм, у 1919 році здійснює заповітну мрію свого серця і втікає. З допомогою добрих людей переходить кордон і повертається в рідне село.

Молитовна теплота рідної домівки зігріла душу блукача. Дні спливали в звичній селянській роботі. Допомагав він і хворим, які зверталися за допомогою.

Дотримуючись стародавніх звичаїв, Яків, який мав приємну зовнішність і гарний голос, став подумувати про одруження. Посватав дівчину, котра цвіла юністю та добротою…, але Бог розсудив по-іншому. Бесіда з настоятелем парафіяльного храму направила життєвий шлях вдумливого хлопця в інше русло.

Побачивши світ, сьорбнувши лиха на фронті і в полоні, Яків глибоко усвідомив, що життя — безперестанна битва, у якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви, за словами Достоєвського, серце людське. І в цій битві не встояти, якщо земля сердечного смиріння не засіяна насінням благочестя і не полита сльозами покаяння.

У 1925 році Яків Головатюк, обравши тісний шлях спасіння в чернецтві, приходить у Почаївську Лавру. У працьовитості і смиренності виконував початкуючий монах покладений на нього послух. Як і вдома майстрував сани, колеса, співав на кліросі, вважаючи себе при цьому найбільш грішним і недостойним.

У лютому 1931-го, стоячи біля гробу покійного настоятеля, Яків раптом відчув всю суєтність і швидкоплинність життя. «Людина, яко трава дні її, яко цвіт польовий, тако і відцвіте». Смерть неминуча! Мудрий ти чи багатий, міцний тілом чи немічний — смерть для всіх. Усі в землю ляжемо, все прахом буде. А що за смертю? Вічність, муки? Яків немов пробудився, хотілося негайно очистити душу, скинути окови гріха і почати нове богоугодне життя. У скорботні хвилини прощання, коли ледь встигли насипати надгробний горбик над могилою покійного архімандрита, послушник Яків виступив вперед і всенародно почав сповідатися в гріхах, просячи прощення за все своє прожите життя. Палка сповідь юнака багатьох розчулила і схвилювала, залишившись у серці на все життя.

Пройшовши чернечий іспит, 8 липня 1932 року благословенням блаженнійшого Діонісія, митрополита Варшавського і всієї Польщі, послушник Яків Головатюк був пострижений у монахи з ім’ям Йосип.

Виконуючи різні роботи і послух у Лаврі, о.Йосип лікував хворих, особливо прославився як костоправ. До нього везли стражденних зі всієї округи.

Одного разу повз Лавру, з веселощами і музикою, промчала весільна процесія, а ближче до півночі, монастирські ворота наповнились сильним розпачливим грюкотом. Вимагали о.Йосипа: наречений і наречена зламали руки, випавши з брички, яка перекинулася. Священик допоміг потерпілим і відпустив з миром, а вранці настоятель сказав о.Йосипу: «Добрий ти монах, але через тебе ні вдень, ні вночі спокою братія не має. Перебирайся на цвинтар і там живи і лікуй».

Оселившись на монастирському кладовищі у маленькому будиночку біля воріт, о.Йосип разом з ієромонахом Іринархом прожили там близько 20 років. Багато дерев, у тому числі і фруктові, котрі і тепер можна бачити у святій загорожі — посаджені священиком.

Хворих привозили дуже багато. Часом вся вулиця Липова була заповнена підводами /до 100 штук/. В часи Польського панування лікування в польських докторів коштувало дуже дорого, тому простий народ із хворими та скаліченими поспішав до о.Йосипа, він всіх зцілював, не беручи плати. Як подяку йому іноді залишали продукти, що у важкі роки рятували лаврську братію від голодної смерті.

Проводячи дні і ночі в труді і молитві, о.Йосип зростав духом, переходячи від сили в силу. Скритими для світу залишилися його таємні подвиги і боріння. Постом, чуванням смиряв свою плоть, умертвляв подвижник плотські бажання і пристрасті, приводячи найменший порух розуму і серця в «керівництво духом». Присвятивши життя служінню Богу і ближнім, о.Йосип здобував тверду віру і діяльну любов, одержавши від Бога дар прозорливості і чудотворенння.

Слава Богу, Який дарував світові о.Йосипа, цілителя душ і тіл людських, від всього серця наповненого любов’ю та співчуттям, котрий допомагав нужденним. Він лікував, виганяв бісів, повертав слух глухим, сліпим зір, скорботним давав розраду та заспокоєння. Скільки сліз висушував він своїми молитвами, скільки горя прийняв у своє серце, плачучи з тими, що плачуть, несучи при цьому всім мир, вселяючи в серця радість і надію.

Отець Йосип згадував, як на початку другої світової війни він, відпочиваючи, лежав на косовиці в пообідню пору і ясно почув німецьку мову, тупіт ніг і брязкіт зброї. Стрепенувшись, озирнувся, — навколо нікого. Разом з о.Іринархом дивувалися, що б це могло бути? Зрозуміли лише під вечір, коли німці вступили в Почаїв. Так вперше Господь відкрив йому майбутнє як теперішнє, і з того часу о.Йосип знав: «Хто до мене ще чи йде, що в нього болить і скільки йому жити». Бувало, накреслить на зламаній руці лінії перелому і відправляє на рентген — лінії олівця точно збігалися з рентгенівським знімком. Лікарі дивувалися такому дару простого ченця. Тут явно діяла його прозорливість.

Племінниця Ганна Тимофіївна, яка проживала в рідному селі старця, згадує, як одного разу, прийшовши до дядька на чернечий цвинтар, на її очах чудесно зцілилася жінка зі зламаною рукою. Перелом завдавав страждань, змушував берегти руку від зайвих рухів. О.Йосип звелів їй обидві руки покласти собі наголову. Виконавши це, вона відчула себе цілком здоровою, абсолютно не відчуваючи болю.

По закінченні війни до о.Йосипа на цвинтар стали навідуватися співробітники ГПУ та бандерівці. Одні підозрювали його у приховуванні бандитів, інші бачили в ньому співробітника ГПУ. Кілька людей з органів якось прийшли до нього «на бесіду». У цей же час привезли одержиму, прив’язану до драбини. Розв’язуючи, побоювалися — дуже буйна. Діставши волю, жінка з кулаками напала на о.Йосипа, покриваючи його сильними ударами, допоки знесилена не впала на землю. Батюшка не захищався і навіть не намагався відхилитися від ударів. Мовчки стояв і молився. Серце його, далеке від гніву і злоби, сповнювалося жалем та співчуттям, бачачи це створіння Боже, яке мучив диявол. Жінка схопилася і з новою нелюдською силою накинулася на старця. Знемагала, падала, знову підхоплювалася, наносячи удари, поки, нарешті, знесилена похитнути довготерпіння подвижника, повністю втратила сили.

Біси ненавиділи о.Йосипа, нерідко через біснуватих висловлювали йому свою злобу. Лукавому противна доброчинність. Біс, переможений смиренномудрістю старця, залишив одержиму. Вставши, ніби зі сну, вона почала запитувати, де знаходиться і як сюди потрапила. Ставши очевидцями того, що відбулося, представники влади пішли від старця і більше не тривожили його.

«Де ворог роду людського не встигає сам, за допомогою помислів і навіювань, — говорять святі отці, — туди посилає злих людей».

Під кінець світової війни, після відступу німців, у лісах з’явилося багато банд і злочинних груп. Нічні грабежі, вбивства. Свої, чужі, все змішалося, всі жили в страху.

Монаший цвинтар стояв осторонь. Сутінки вселяли тривогу. Трапитися могло всіляке.

Нічна імла чорним саваном опустилася на втомлену землю. Прохолода весняної ночі розвела людей по домівках. Але, як видно, не всіх. За годину до півночі цвинтар наповнився зловісним тупотом чобіт.

14 озброєних мужиків безцеремонно ввірвалися в убоге житло о.Йосипа, зажадали вечерю. Поївши, далеко за північ, лісові «гості» попросили їх провести. Дійшовши до воріт, командир оголосив о.Йосипу про розстріл. Спокійно вислухав повідомлення про швидку загибель, старець попросив 10 хвилин на молитву. Діставши бажане, став під старою липою, котра була посаджена ще Преподобним Йовом, прочитав про себе «Отче наш», «Богородицю», «Вірую», «Відхідну»… О.Іринарх, турбуючись про відсутність старця, вийшов у двір. У цей час той вже стояв під прицілом, благодушно молячись за тих, що «творять напасті». Командир голосно відраховував останні секунди життя отця Йосипа… «Раз…, два…» О.Іринарх, здогадавшись що відбувається, кинувся на автомат і, пригинаючи його до землі, розпачливо вигукнув: «Кого ви хочете вбити?! Знаєте, яка він людина? Він увесь світ рятує. Якщо вам треба вбити, вбивайте мене, а його не чіпайте!» «Добре, старий, йди», — сказав комбриг, вивільняючи автомат з рук випадкового заступника. Очікуючи пострілу в спину, о.Йосип направився до воріт, увійшов, зупинився. Смерть минула. Чути було, як, клацаючи затвором, «партизани» закрокували в темряві… О.Іринарх, бажаючи «покласти душу свою за друга свого», врятував батюшку від марної смерті, яку приготував йому диявол через недобрих людей.

Незабаром після цього отця Йосипа переводять назад у Лавру. І так само поспішали до нього люди, дістаючи лікування тілесних хворіб і таємної недуги душі. Зцілилисянавіть ті, чиї хвороби були запущені, і, на думку лікарів, — невиліковні.

Втім, саме вороги першими повстали проти старця, вимагаючи від місцевої влади і Намісника Лаври покласти кінець медичній практиці недипломованого лікаря, по милості якого лікарі залишилися без заробітку. У цей час, після війни, Західна Україна, котра багато років була під Польщею, увійшла до складу Радянського Союзу. Привертати увагу було небезпечно, проте о.Йосип продовжував допомагати людям.

Особливий дар мав священик — виганяти бісів. До нього везли одержимих із найдальших республік Радянського Союзу. Демонів старець бачив наяву, так що, часто проходячи по храму, суворо наказував їм вийти з церкви і з людей.

Восени 1956 року, — згадує парафіянка К., — одного дня, коли на ранішній літургії в Печерному храмі заспівали «Отче наш», зі сторони коридору пролунав страшний моторошний крик. Шалений лемент багатьох голосів, зловісно наростаючи, наповнював Церкву. Всі мимоволі озирнулися. Здавалося, ціла ватага позбавлених розуму наблизилася до дверей. Яке ж було здивування, коли в дверях побачили тендітну молоду жінку, котру насилу вели четверо. З неймовірними зусиллями ввели в печеру, зупинилися. Вид раки з мощами Преподобного Йова і місця, де він молився, навели на неї невимовний жах. Закричавши ще сильніше, вона раптом визволила руки і зі страхом відсахнувшись від святинь, підігнувши ноги, немов жаба, відскочила до входу метрів на п’ять. Охоронці, із зусиллям заволодівши тендітним створінням, одержимим нелюдською силою, повели її до Успенського храму, де перед Розп’яттям о.Йосип служив акафіст. Біснуваті, розмістившись позаду нього, звивалися по підлозі в різних позах, розтинаючи повітря шаленими криками. Жінка, яку привели, відчувши волю, накинулася на одну з подібних до себе біснуватих, і, сівши верхи, вдаряючи ногами по боках, кричала: «Но-о-о! Поїхали!» Осторонь, проливаючи гіркі сльози, стояв чоловік, висока молода людина, інтелігентного вигляду, і, жалісливо озираючись по сторонах, просив людей: «Моліться за неї, її Зоєю звуть». Жінки вчили його складати пальці для хресного знамення, а Зоя, час від часу, приходячи до тями, з криком кидалася до Розп’яття: «Господи, прости мене!», «Мати Божа, прости мене!!!» Потім, то падала, знепритомнівши, на кам’яні плити, то знову починала біснуватися, хапаючи за ризи о.Йосипа. Насилу тримаючись на ногах, він продовжував читати акафіст, лише зрідка змахуючи краплі холодного поту з блідого обличчя. Акафіст закінчився, священик повернувся до Зої і запитав: «Ти християнка?» Роздратовано здригнувшись з відчуженою порожнечею в очах, Зоя заговорила не своїм голосом: «Зойка християнка, а я баптистка!»

— Вийди, — сказав старець демону.
— А куди я піду? — запитав біс вустами Зої.
— У безодню!
— У…, — заволав біс, — не хочу в безодню!
— «Бачите, християни, наскільки безодня навіть для демона страшна!» — сказав батюшка присутнім. Тим часом Зоя, безсило сидячи на підлозі, попросила чоловіка дати грошей о.Йосипу. Від грошей він відмовився, пообіцявши молитися.

Ввечері, разом з чоловіком, Зоя смиренно стояла на службі, з гіркотою згадуючи тяжкі роки своєї душевної хвороби. Тепер, навчена гірким досвідом, Зоя вже не сумнівалася у виборі віри. А починалося все забавно романтично.

11 років до цього, зовсім юна і життєрадісна, Зоя зустріла молодого чоловіка, котрий тільки-но закінчив гірничий інститут і був направлений на Донбас начальником шахти. Мати Олександра, так звали цього мужчину, була баптисткою. Туди ж потягнула і Зою, так що остання навіть співала на зібраннях секти. Зоя й Олександр вирішили одружитися.

Щоб не засмутити батьків нареченої, а мати Зої була православною, вирішили вінчатися. Але «Бог зневаженим не буває». До жаху матері, чоловіка і гостей лицемірство відкрилося: Зоя почала біснуватися перед вінцем. Проте, сім’я склалася. Народилося двоє доньок. Тиху домашню атмосферу часом засмучували припадки божевілля Зої, і молодий чоловік не шкодував коштів для зцілення дружини. Все було марно, поки, нарешті, добрі люди не підказали поїхати в Почаїв, де о.Йосип зцілив хвору, яка у першу ж ніч перебила всі вікна в готелі. Зцілення Зої, настільки явне і чудесне, привело подружжя до відчуття глибокого каяття і віри.

Повернувшись додому, чоловік Зої написав заяву в партком шахти з проханням виключити його з рядів компартії у зв’язку з тим, що він став віруючим і православним. Прохання задовільнили, з роботи не зняли, і Олександр до пенсії керував шахтою, після чого прийняв священство і навіть приїжджав із Зоєю і доньками в Почаїв, де служив панахиду на могилі дорогого батюшки.

Горе, що переповнювало людські серця, отець Йосип переживав як своє, співчуваючи стражденним і будучи поблажливим до немічних.

Якось, проходячи по храму, згадує Марфа, жителька Почаєва, люди почали падати ниць перед священиком. «Це їх біси кидають на землю», — говорив отець Йосип. Підійшовши, по словах раби Божої Олександри, до 27-річної дівчини, якою довгий час володів біс, о.Йосип взяв її руками за голову, строго звелів: «Вийди, ти навіщо увійшов у неї? Тобі кажу, вийди!». Через якийсь час дівчина, раптом просвітлівши обличчям, радісно вигукнула: «Ви-и-йшов».

Майже всі жителі Почаєва в різні періоди свого життя: у дитинстві, юності чи старості були пацієнтами о.Йосипа. Якось привели місцеву жительку Н. Спускаючись взимку по обмерзлих сходах, вона впала і пошкодила руку. Діагноз: тріщина плечової кістки. Батюшка поправив руку і велів вигрівати. Через два тижні, повернувшись до старця, вона скаржилася на сильний біль у руці, яка ще й не піднімалася.

О.Йосип узяв її руку і, піднявши високо над головою, запитав: «А так піднімається?».

— Та-ак, отче.
— Хрестись…, не боляче?
— Ні, не боляче, батюшко! — відповідала хвора, зовсім забувши про хворобу.

Весь день проводячи у послухах і з людьми, о.Йосип молився вночі. У 1950-х роках, згадує архімандрит Сильвестр, ми з о.Йосипом несли послух у монастирському саду. Якось, читаючи правило, я затримався. На що о.Йосип зауважив: «День — для послуху, ніч — для молитов». І дійсно, сам він так і робив. » Пізніше, коли я був економом, — говорить о.Сильвестр, — деколи, пізно повертаючись в монастир, бачив о.Ігумена на молитві піддеревом У саду».

Отець Йосип возлюбив смиренність і, втікаючи від суєтної людської слави, всіляко намагався приховувати свої чесноти.

«Одного разу, у 1956 році, восени, як зараз пам’ятаю, у п’ятницю, — згадує К., — прочани допомагали збирати яблука у монастирському саду. Після обіду, діставши вільну хвилину, ми з подругою прогулювалися поміж деревами, що смиренно схилили гілки під тягарем спілих плодів. Нашу увагу привернув якийсь чоловік в старому плащі і кирзових чоботях. Він лежав на землі, прикривши голову поношеним капелюхом. Ми відійшли, жартуючи, що хтось ще й виспатись ухитряється на роботі. Після перерви ми побачили цю людину. Це був о.Йосип: він ніколи не їв по середах і п’ятницях, і, ховаючи від людей свій подвиг, непомітно ховався для молитви, а почувши наші голоси, ліг на землю і прикинувся сплячим».

Багато хто, навіть невіруючі люди, після зустрічі з о.Йосипом глибоко перемінювали свої погляди. От що відбулося з Тетяною з Пітера. Вийшовши заміж, вона переїхала до Почаєва. До церкви вона не ходила, про Бога нічого не знала, хоча і була хрещена з дитинства. У Лавру її привела хвороба. У результаті закупорки вен почалася гангрена. Лікар призначив операцію. Важко було молодій жінці змиритися з втратою ноги, готова була вчепитися за будь-яку рятівну нитку, навіть «піти на сеанс» до монаха, що теж, як кажуть, лікує. Позичивши грошей, пішла, і, не знаючи як поводитися, стала позаду всіх, із сумнівом розмірковуючи, чи прийме він її, невіруючу.

Чекати довелося недовго, з келії вийшов о.Йосип, уважно оглянувши тих, що прийшли, сказав: «Ось ви підійдіть!» Не чекаючи до себе уваги, Тетяна мовчала. О.Йосип уточнив: «Ось, та, котра в капелюсі, підійдіть до мене!» Тетяна підійшла, залишаючи за собою невдоволення юрби, що ремствувала. Запропонувавши сісти, священик вислухав хвору і заспокоїв: операції робити не потрібно, дав мазь і святу воду, сказав, що все пройде. В подяку Тетяна зніяковіло простягнула 25 карбованців. Старець не взяв: «У тебе самої немає грошей, а ці ти позичила», і, діставши із шафки 50 карбованців, віддав Тетяні, здивованій від того, що відбувається. Прийшовши додому, взялася натирати ногу маззю і пити святу воду, як сказав батюшка. Нога незабаром побіліла, пухлина пройшла, гангрени наче й не було. Зцілившись не тільки тілом, але і душею, Тетяна почала постійно ходити до церкви, часто звертаючись за порадою до свого благодійника.

Інший, збережений у пам’яті випадок зцілення гангрени відбувся у скиті. Один з ченців, відмовившись від ампутації руки, готувався до смерті. Отець Йосип, дізнавшись про хворобу, прийшов у скит, велів принести гарячу воду, спирт, вату, бинти, тарілку і гострий ніж. Випровадивши присутніх з келії, взявся за операцію: розрізав почорнілу руку, випустив у тарілку кров, промив рану водою, спиртом, туго забинтував і пішов. Чернець незабаром поправився і прожив ще довге богоугодне життя.

… Кінець 50-х. Новий виток гонінь на Церкву. По країні — масові закриття храмів і монастирів, що збереглися в основному лише на Західній Україні. Радянська влада, впроваджуючи в життя атеїстичні програми, планувала перетворити Почаїв у «комуністичне селище» з музеєм атеїзму у Лаврі. Мешканцям монастиря пропонували залишити територію. За всіма віруючими, ченцями і прочанами був встановлений особливий контроль. У 1959 р. місцевою владою були відібрані земельна ділянка на 10 га, фруктовий сад з городом, теплицею, сушаркою, будиночок садівника з пасікою на 100 вуликів. Відібрали водокачку з машинами й обладнанням. Всім торговим закладам у Почаєві було заборонено відпускати товари для монастиря, так що його жителі позбулися продуктів і найнеобхіднішого.

За прочанами та парафіянами слідкували, щоб ніхто не проніс продукти у Лавру. Вирішили взяти змором і вигнати монахів без бою, щоб потім перед лицем світової громадськості і радянського обивателя заявити про добровільне залишення ченцями обителі у зв’язку з відмовленням від релігії… Але ніхто з мешканців і не думав залишати монастир. Тоді з різних причин виганяли по одному, виписували, затятих садили в тюрму за порушення паспортного режиму, відправляли в психлікарні, вивозили додому без права повернення. Непокірних судили. Поверталися обтягнені темною шкірою скелети, не схожі на себе. Ієромонахи: Амвросій, Сергій, Валеріан, Аппелій, ієродиякон Андрій, монах Нестор та інші пройшли через ув’язнення, часом кількаразове.

Репресії не зламали стійкості ченців, які переносили все мужньо і спокійно, самі бажали, якщо потрібно, навіть померти за Лаврські Святині. Влада не раз погрожувала монахам, обіцяючи втопити у святому колодязі, на що о.Йосип спокійно відповів: «А ми цього і бажаємо!» — тобто прийняти мученицьку смерть.

Прочанам було відмовлено в нічлігу. У міському готелі не приймали, а на місцевих жителів щоночі влаштовувалися облави. За приховування прочан господарям загрожувало суворе покарання. В зв’язку з такою ситуацією, священоначальники Лаври вирішили відкривати на нічліг один із храмів для цілодобової молитви, щоб дати прочанам можливість відпочити. Отець Йосип приходив у храм, де до ранку служив акафісти, а зі світанком змушував усіх співати: «Слава Тобі, що показав нам світло», «Пресвятая Діво» та інші пісноспіви і молитви.

Якось восени 1962 року старця викликали в м.Броди, за 40 км від Почаєва, направити зламану руку одній дівчинці. Повертався в монастир він через задні ворота і не бачив, що діється біля Троїцького собору. Не встиг ще відчинити двері келії, як до нього прибіг послушник і поспіхом розповів, що собор відбирають, і що начальник міліції вже забрав ключі від Намісника. Отець Йосип поспішив до храму. Тут було багатолюдно, а біля дверей собору стояли близько десятка міліціонерів зі своїм начальником. Отець підійшов до нього і несподівано вирвав з рук начальника в’язку ключів. Віддаючи їх молодому Наміснику Варфоломію, що тут же стояв, сказав: «На, тримай. І нікому не віддавай!». Здивованим міліціонерам кинув: «Архієрей — господар Церкви! А ви? Геть звідси! Люди, гоніть цю банду!» — звернувся він до присутніх тут місцевих жителів. Натхненні закликом улюбленого батюшки, люди кинулися брати жердини і направилися до міліціонерів, котрі з переляку побігли до воріт.

Своєю мужністю і сміливістю відстояв отець Йосип Троїцький собор. Він знав, на що йшов, і очікував від мстивих і злопам’ятних богоборців жорстокої відплати. Однак на «Бога уповаю, не збоюся, що зробить мені людина?» (Пс. 55). Він не тільки чекав, він знав, коли і як прийдуть за ним, але нічого не робив.

Пройшло не більш тижня… Колишній (нині вже покійний) сторож біля воріт економії, ігумен Серафим розповідав: «Наприкінці вересня в моє чергування біля воріт економії до мене підійшов отець Йосип і сказав: «Відкривай браму. Зараз «чорний ворон» приїде за Йосипом!» — і пішов у корпус через економію. Я відкрив до корпусу ворота і став чекати «чорного ворона», але ніхто не приїжджав, і я закрив браму, подумавши, що старець пожартував. Пройшло дві години. Раптом під’їхала міліцейська машина — «чорний ворон». Міліціонери вимагали пропустити машину у двір».

Отець Йосип був у себе в келії, коли благочинний ігумен Владислав постукав у двері і сотворив молитву «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас!» Отець знав про свій арешт, знав, що за ним приїдуть співробітники міліції і не відкрив би, але по молитві духовного брата відчинив двері… Шестеро чоловік накинулися на нього, повалили на підлогу, зв’язали руки і ноги, рот заткнули рушником і потягли з третього поверху в двір до машини.

Дихати було нічим (як він сам потім розповідав): в роті кляп, комір підрясника так здавив горло, що ще хвилини зо дві і задихнувся б. У машині рушник з рота вийняли і повезли зв’язаного за Тернопіль у м.Буданів, (більш ніж 100 км від Почаєва) в обласну психіатричну лікарню. Тут його постригли і поголили, а потім веліли зняти хрест, але він відмовився. Тоді санітари самі зірвали його і вночі голого повели в палату буйних душевнохворих. Палата освітлювалася слабкою електролампочкою. Сорок чоловік (всі голі) спали, коли він увійшов. Сонні біси говорили з них: «Навіщо ти сюди прийшов? Тут не монастир». Він їм відповів: «Ви самі мене сюди привели». І на обід їх голими водили… А ще вводили йому ліки, від яких розпухало все тіло і тріскалася шкіра на тілі. Згадуючи все це, закривав старець руками лице.

Люди, довідавшись, де знаходиться отець Йосип, почали писати головному лікарю Буданівської лікарні листи з проханням випустити старця, що незаконно знаходиться з душевнохворими, тоді як сам може таких лікувати.

Пройшло три місяці його перебування в лікарні. Якось у палату зайшов санітар, приніс халат і тапочки, велів старцю вдягнутися і йти за ним у кабінет головного лікаря. У кабінеті були й інші лікарі. Йому запропонували сісти.

— Чи можете ви лікувати тих хворих, що знаходяться в нашій лікарні?
— Можу.
— Тоді вилікуйте їх!
— Добре.

Він запропонував їм відпустити його в монастир чи послати кого-небудь, щоб привезти Святе Євангеліє, хрест і одежі (ризу, єпітрахіль, поручі), щоб він зміг служити водосвятні молебні, і біси самі вийдуть через вікна і двері. І ще додав, що через два тижні жодного хворого тут не залишиться (їх було більше 500 чоловік).

— Ні! Ви нам без молебнів лікуйте.
— Так неможливо вилікувати.
— А чому?

А старець і відповів, що коли солдат йде в бій, йому дають зброю: гвинтівку, патрони, гранати. Наша ж зброя на невидимого ворога — святий хрест, святе Євангеліє і свята вода!

— Ні, ми не можемо допустити служіння молебнів у лікарні, інакше нас самих звідси заберуть, і ми втратимо роботу.

Отця Йосипа повели знову в палату, де він продовжував нести свій мученицький хрест, «…чекаю Бога, Який спасе від малодушності і від бурі» (Пс.54).

Всемилостивий Господь не дає людині нести свій хрест понад її сили, але багатьма скорботами випробовує віру, терпіння і уповання її на Бога. Всі, хто знав о.Йосипа, не переставали клопотатися про його звільнення. Писали скрізь, навіть у Москву, і… надіялися.

Якось зайшов у палату санітар і знову приніс отцю Йосипу халат і тапочки. Він пішов з ним у кабінет головного лікаря, де крім нього самого було ще двоє чоловіків і жінка. Як потім з’ясувалося — члени московської комісії. Йому чемно запропонували сісти і запитали, чи давно він став ченцем. У відповідь почули, що народився монахом. На питання, чому він у цій лікарні, розповів, що ще підлітком часто ходив до дідуся-сусіда, котрий читав Біблію і говорив, що прийде час, коли дракон буде воювати з Церквою. Йому було цікаво дізнатися про це. І от тепер він бачить, як дракон воює з Церквою. Жінка на таку відповідь посміхнулася, багатозначно переглянулись і мужчини. А його знову повели в палату… Якщо б він пробув у психлікарні років зо два, то теж зійшов би з розуму серед психічно хворих, як потім розповідав сам.

Але люди не відступалися. Все писали і писали заяви з проханням звільнити його з лікарні. Про ув’язнення отця Йосипа дізналася дочка Сталіна Світлана Аллилуєва. Приїхавши в Почаївську Лавру, розпитувала місцевих жителів про отця Йосипа. Вона розповіла Раїсі Святенюк, що і раніше бувала в отця, і саме він зцілив її від душевної хвороби. А тепер хотіла забрати його з психлікарні і відвезти в Грузію. У Почаєві вона познайомилася з духовною дочкою отця Ганною Григорівною. Дізнавшись про наміри Світлани, Ганна запротестувала. Розгнівана, Світлана звернулася до начальника Почаївського відділення міліції, показала свої документи і попросила відправити в м.Буданів. їй послужливо надали міліцейський «бобик». У Буданові вона домоглася звільнення отця Йосипа. Для цього їй довелося з’їздити в рідне село старця Іловицю до його племінника. Т. забрав отця Йосипа з лікарні у свій дім.

Світлана поїхала, але незабаром знову з’явилася й умовляла отця Йосипа виїхати з нею у Грузію. П’ять разів приїжджала Світлана в Малу Іловицю. Після довгих умовлянь та прохань він поступився, в подяку за своє звільнення з психлікарні. У Львові в аеропорту Світлана взяла два квитки на літак до Москви. До відправлення залишалося більше семи годин. Світлана запитала отця, чи немає в нього в м.Львові знайомих, де б він зміг побути ці сім годин. На таксі вони поїхали за вказаною адресою. їх зустріла Ганна Григорівна, котру Світлана образила в Почаєві. Збентежена такою несподіваною зустріччю, вона залишила свої валізи в коридорі, сказавши батюшці, що приїде за ним надвечір. І пішла.

Отець Йосип розповів Ганні про наміри дочки Сталіна відвезти його в Грузію. Ганна не схвалила рішення. Проти був і чоловік Ганни Пилип, полковник у відставці.

До відльоту літака залишалося менше години. Прийшла Світлана і почала квапити отця. Пилип твердо сказав, що той нікуди не поїде. Світлана наполягала, але він не поступався. Для залякування господарів вона вийняла з кишені пальто пістолет і вистрілила в стелю. Пилип дістав свій пістолет і теж вистрілив… Світлана, схопивши свої валізи, вибігла з квартири і поїхала в аеропорт на таксі, що чекало на неї, одна. Промислом Божим отець Йосип був врятований від небажаної поїздки, про яку сам говорив, що якщо не у Львові, то в Москві Матір Божа все одно затримала б його. Погодьтеся, — по його святих молитвах. Через два тижні він повернувся у своє рідне село, у той двір, де народився і ріс, де пройшло його дитинство і юність. Старого будинку вже не було. Племінник, син його старшого брата Кирила, вибудував новий великий будинок. Отцю Йосипу виділили окрему кімнату.

Дізнавшись де знаходиться старець, почали з’їжджатися до нього люди, одержимі різними недугами. Автобус із Кременця до села не доходив. Потрібно було йти пішки ще 10км польовою дорогою чи лісовими стежками. Таксистам заборонено було возити людей до ченця. І все-таки люди їхали і йшли. Отець щодня служив водосвятні молебні і зцілював людей. Але ворог в особі безбожної місцевої влади не дрімав, він повстав. Стурбовані напливом хворих людей в село, вони налаштували родичів проти нього.

У отця Йосипа було дев’ятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, тракторист, заманив його у свій трактор і відвіз за село на болото. А там зіштовхнув з трактора на землю і, побивши до втрати свідомості, кинув у воду і поїхав. Отець вісім годин пролежав у холодній воді. Був грудень місяць. Стурбовані довгою відсутністю о.Йосипа, його почали шукати. І знайшли ледь живого. Він чудом не потонув. Його терміново відвезли в Почаївську Лавру, і в ту ж ніч постригли в схиму з ім’ям Амфілохій, на честь святителя

Ікопійського, пам’ять якого відзначалася Церквою в цей день. Ніхто тоді не надіявся, що він доживе до ранку. Але сила Божа поставила отця на ноги, він видужав. Залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно. За священиком приїхав племінник Т. і забрав його в Іловицю.

Люди, як і раніше, йшли і «їхали до старця за зціленням і одержували його, про що свідчать багато спогадів. Раба Божа К. взимку 1965 року, послизнувшись на льоду, впала на лівий бік, «відбила», як думала сама, серце. З того часу в неї почалися серцеві приступи, що супроводжувалися страхом смерті. Приступи приковували її до ліжка на 10-15 днів. І от одна бабуся вмовила її поїхати до отця Йосипа. Доїхали до села Стіжок (до с.Іловиця автобус не ходив), а там через ліс йшли пішки. Зустріли дівчину, яка сказала їм, що батюшка їх вже чекає, і передала його слова: «Там дві раби Божі з Почаєва йдуть до мене «. Дивним було і те, що К. пройшла 10км без перепочинку, тоді як вдома кілометровий шлях на роботу ледве за годину долала.

Розпитавши, що привело К. до Іловиці, о.Йосип сказав: «Завтра будемо служити водосвятний молебень і лікувати твоє серце». Але К. здивувалася, вважаючи, що серце потрібно лікувати настоянками з трав. Вранці, відслуживши молебень і покропивши всіх святою водою, запросив до обіднього столу. Отець Йосип щодня пригощав всіх обідами. Після молебню К. відчула легкість у серці, яку не могла пояснити. «По допуску Божому, — говорить старець, — за гріхи ворог підходить до людини, бере в руку серце і тисне його. Але, щоб серце було чисте, потрібно постійно читати молитву «Царю Небесний». А щоб не боліло, потрібно протягом всього місяця травня з 4-ї і до 6-ї години ранку бути під відкритим небом: у дворі, в саду, у полі».

Обіди теж були якісь незвичайні. Після них багато хворих зцілювалися. А іноді о.Йосип брав ціпок і сідав на лавочку біля каплиці. Всі, хто молився, підходили до нього і просили доторкнутися ціпком до хворого місця. І, до кого він доторкався, зцілювалися. Так зцілювалися ті, що страждали від головного болю, хворобами нирок, печінки, серця, рук і ніг, а також виходили з людей біси.

Слава про чудеса зцілень розносилася навколо. До отця Йосипа їхали люди з півночі і півдня, зі сходу і заходу, з Молдавії і Сахаліна. Уникаючи людської слави, він намагався приховувати від людей Божий дар зцілення від душевних і тілесних хворіб. Часто приймав на себе їхні пороки і тим самим вказував причину тих чи інших захворювань людей, що приходили до нього. Багато тих, хто не розумів духовного життя, вважали о.Йосипа грішником. І сам він часто висловлювався: «Ви думаєте, що я святий ? Я грішник! А зцілення ви отримуєте по своїх молитвах і по своїй вірі».

Вчинків старця не розуміли не тільки приїжджі, але і його домашні. А він при цьому любив повторювати: «Я не на лице дивлюся, а на душу! А ви думайте, що хочете». Тут доречні слова Апостола Павла: «Ті, хто живуть по плоті, про плотське думають, а ті, хто живуть по духу — про духовне, у чистого все чисте, а у нечистого і невірного осквернений розум і совість».

«Я приїхав до отця Йосипа влітку 1965 р., — згадує К., — тоді він жив у племінника Т., і побачив у нього в дворі молоду симпатичну дівчину, що старанно намагалася допомогти батюшці: приносила воду, запалювала свічки, подавала кадило. Після молебню вона сіла біля мене, і ми розговорилися. Тридцятирічна Надія розповіла мені свою життєву історію. До Іловиці вона приїхала з Магадану, де працювала акушеркою. З 20-річного віку в неї почалися приступи біснування. Якийсь молодий чоловік запропонував їй вийти за нього заміж, але вона відмовила, і його мати, напевно, зачарувала її, щоб вона взагалі ні за кого не змогла вийти заміж. На роботі терпіли її недугу, котра повторювалася періодично. Хтось розповів її рідному брату — випускнику медичного інституту — про отця

Йосипа і дав його адресу. Брат і привіз її до старця. «І я побачила його самого. Він стояв на високому ґанку. У мене з’явилася така злість, що я готова була розірвати його на шматки. Але він підняв руку для благословення, і якась внутрішня сила зігнула мене головою до землі. Я впала і більше нічого не пам’ятаю. Коли опам’яталася, то відчула, що зцілилася: мені стало легко і радісно. Брат поїхав, тому що йому потрібно було приймати лікарню, у яку його направили головним лікарем, а я залишилася і от уже два тижні живу в отця Йосипа. Незабаром поїду додому».

Надія вказала мені на повного, у дорогому синьому костюмі, молодого чоловіка, що сидів неподалік від нас із пляшкою святої води. Виявилося, що це 19-річний син 1-го секретаря Тернопільського обкому партії. У нього була саркома на нозі, і кращі лікарі були безсилі. Секретар обкому був у розпачі, але все-таки вирішив вдатися до останньої надії — привіз сина до отця Йосипа. Оглянувши ногу, старець запропонував батькам залишити сина тижнів на два десь по-сусідству на квартирі. Сказав ще, що лікувати буде тільки молитвою. Наказав надіти на себе хрестик і щодня вранці приходити на водосвятний молебень, пити святу воду і споживати благословенну трапезу. Юнак все благоговійно виконував».

Через два тижні саркома в нього безслідно зникла, і щасливі батьки відвезли сина додому зовсім здоровим. На подяку отцю 1-й секретар обкому розпорядився виділити маршрутний автобус Кременець — Мала Іловиця, не перешкоджати таксистам возити людей до старця і не робити йому ніяких утисків.

Приїжджали в Почаївську Лавру з усіх сторін країни, обов’язково старалися відвідати старця в його селі. До нього їхали автобусом, приватними легковими автомобілями, таксі, службовими мікроавтобусами, мотоциклами. Вишиковувалася ціла «автоколона», як він сам називав. Влітку в нього щодня бувало до 500 чоловік, а іноді й більше. Усіх він обов’язково пригощав обідом з трьох страв і вечерею; багато людей зцілювалися благословенною трапезою.

Під осінь 1965 року отець Йосип оселився в племінниці Ганни — дочки покійного брата Пантелеймона, яка жила в цьому ж селі в новому невеликому будинку. В дворі Ганни отець Йосип влаштував високий голуб’ятник, а під ним — маленьку каплицю, перед якою служив молебні й освячував воду. За каплицею поставили довгий обідній стіл для прочан, а також побудували молитовню. З північної сторони двору побудували довгий корпус і в ньому влаштували трапезну і кухню, приймальню для хворих, спальню для послушниць і домашню церкву — довгий зал із двома бічними кімнатами: в одній зберігалися церковні одежі, в іншій — отець Йосип молився і відпочивав. У церкві було багато цінних ікон і різних речей — жертвопринесення від людей. З боку саду до церкви була прибудована закрита альтанка-веранда. В саду, який посадив старець, росли яблука, груші, сливи. Землю, як килимом, вкривали квіти: гладіолуси, жоржини, троянди. У вазонах красувалися пальми. Серед царства квітів гуляли павич і пава. Були тут канарки і папужки, у голуб’ятнику жило до 200 голубів.

Для обслуговування людей і виконання робіт по господарству в отця Йосипа жили послушниці. Вони читали в молитовні ранішні та вечірні молитви, по ночах Псалтир, вдень акафісти, готували обіди, працювали в саду… Старшою була Ганна львівська. На кухні трудилася монахиня Манефа.

У 1966 році з Києва до отця приїхала 43-річна Ганна, дружина полковника, співробітниця бібліотеки в атеїстичному музеї. Прізвище своє вона приховувала. Ганна київська наполегливо домагалася послуху на кухні. Отець Йосип ніяк не благословляв, але Ганна всіляко намагалася ввійти в довіру до його домашніх, і на їхнє прохання він поступився. Готувала вона непогано. Часто з Києва приїжджала її мати — Дарія. Якось за обідом отець дав випити їм вина, і сп’яніла Ганна стала відвертою: «Отче, мама займається чародійством». «Великий гріх!

Кайся!» — суворо сказав Дарії старець. «Але хочеться людям допомогти, вони просять», — виправдовувалася Дарія. «Кайся, великий гріх!» — знову тільки й сказав батюшка. Після цього признання він з невдоволенням приймав у домі Дарію.

Обіди готували по черзі: одного тижня мати Манефа, а іншого — Ганна київська. Мати Манефа, охайна і акуратна, після зміни Ганни проводила генеральне прибирання: вимітала і вимивала все за весь тиждень; і завжди знаходила в закутках сухих мишей, дивуючись, звідки вони беруться сухими. А ще під лавою стояла скляна банка зі свинячою кров’ю і жовчю, яку Ганна нікому не дозволяла забирати. Мати Манефа все це вважала якимось чаклунством і боялася Ганни. Стояв тут на кухні в трьохлітровій банці і квас, який готувала собі Ганна. Це був сильно п’янкий напій, підфарбований варенням. Коли Ганна випивала склянку такого кваску, то відразу йшла в молитовню і починала там «виступати»: голосно співати, читати, поминати за здоров’я і за упокій і навіть плакати від надміру почуттів.

Таким ревним молінням вона підкуповувала людей, і вони давали їй гроші. Вона не відмовлялася, незважаючи на те, що отець Йосип строго заборонив послушницям брати гроші. Він говорив: «Читайте Псалми вдень і вночі, і Господь от скільки всього пошле!» — при цьому показував рукою вище голови. Одного разу він прийшов у кімнату до послушниць і попросив п’ять карбованців, щоб дати комусь на дорогу. Знайшлося тільки три карбованці. З молитовні саме прийшла Ганна київська. На прохання отця вона, роздумуючи, сказала, що в неї десь було п’ять карбованців. За п’ятіркою з кишені посипалися десятки і двадцатипятирубльові купюри. Отець Йосип багатозначно подивився на Ганну і вийшов. Він знав, що вона бере гроші, і прийшов спеціально викрити її.

Якось за обідом зі своїми домашніми (послушницями) старець сказав: «Всі ви мої гості дорогі, але серед вас є Юда «.

Послушниці засмутилися, дивуючись, про кого це говорить батюшка. А іншим разом: «Всі ви розійдетесь від мене, як Апостоли». І дійсно, незабаром після свята Різдва Христового виїхала мати Манефа, не витримавши лукавства Ганни київської.

Мати Манефа повернулася до свого колишнього послуху на кухні в Почаївській Лаврі.

Через Ганну київську на тривалий час почала їздити додому Ганна Григорівна зі Львова і Ганна мурманська, перестала приїжджати з Почаєва мати Таїсія та інші. Послушниця К. також задумала поїхати додому, але отець Йосип, читаючи її думки, суворо сказав: «А ти наберися терпіння і живи! Я терплю і ти терпи!» Бо сказано: терпінням вашим спасайте ваші душі. У посланні апостола Павла до Коринтян говориться: «Вас не спостигла ще спокуса понад людську силу; і вірний Бог, Який не допустить, щоб вас спокушувано понад силу, але при спокусі дасть і полегшення, щоб ви могли перенести» (1 Кор. 10: 13).

Отцю Йосипу відкриті були душі всіх людей, їхні серця і наміри, але заради терпіння він тримав у себе в домі і підступних, і лукавих, і одержимих. Часто, сідаючи за стіл, отець Йосип співав: «Страху їх не побоюся, ніже смущуся!» і «З нечестивими я не сяду!» Іноді, проходячи через трапезну і вказуючи в кухонне роздавальне вікно на Ганну київську, що була на кухні, старець звично говорив: «Де сатана сам нічого не може, жінку підішле…». Ніхто не розумів значення цих слів тоді. Не раз старець звинувачував Ганну київську: «Ти ж знаєш, хто ти? Не буде тобі прощення ні в цьому житті, ні в майбутньому». Це він звертався до біса, що підмовляв Ганну погубити старця, про що було йому відкрито. З вдаваною смиренністю Ганна промовляла: «Простіть мене», на що старець, бачачи її нерозкаяне серце, невдоволено відповідав: «Бог тебе простить».

Навпроти будинку племінниці Ганни Пантелеймонівни була земельна ділянка, виділена отцю Йосипу сільрадою під город — там садили картоплю. Люди закупили будматеріали і пожертвували отцю Йосипу для будівництва будинку, але влада села будинок будувати не дозволила. Старець переживав; він планував у новому будинку влаштувати церкву. Він часто говорив: «Мене не буде, а церква буде, а потім і монастир». Через 15 років після смерті подвижника в селі дійсно побудували церкву, тому що парафіяльна дерев’яна церква в селі Антонівці, що в 4-х км від м. Іловиці, згоріла від блискавки в 70-х роках. Там же знаходиться і старий цвинтар, де поховані батьки і всі рідні о.Йосипа. Він часто відвідував їхні могили і служив панахиди.

У себе на подвір“ї отець щодня служив водосвятні молебні і зцілював людей. Як відомо, «цей рід» (демони) виганяється тільки молитвою і постом, тому отець Йосип багатьох благословляв не вживати їжу в середу і п’ятницю. «Якби ви знали, який піст солодкий «, — говорив старець, маючи на увазі насолоду духовну, від котрої насолоджується душа тих, хто постить. У перші дні Великого посту своїм послушницям він не дозволяв ні їсти, ні пити до середи, у середу дозволявся обід з варених і солених овочів, компот із сухофруктів, чай та хліб. У дні строгого посту він велів вранці, вставши з ліжка до початку ранішньої молитви, відразу класти три земних поклони з молитвою «Богородице Діво, радуйся…», щоб легко витримувати піст в цей день. І дійсно, Матір Божа допомагає: їсти майже не хочеться, і сила не слабшає від посту.

Отець Йосип зцілював різні недуги, але він говорив, що 50% хворих зцілюються, а 50% їдуть від нього незціленими — Богу не угодно, тому що їхнє тілесне зцілення буде не на користь їм, а на погибель душі.

Дуже часто старцю приходилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть умовляли його не приймати біснуватих, тому що біси мстили всім, хто жив на подвір“ї, і йому самому, на що отець Йосип відповідав: «Важко терпіти, але і боятися демонів не

треба!». Одного такого хворого привезла дружина. Він роздягнувся догола, забіг до будинку, схопив зі столу ніж і розпоров живіт, на щастя не зачепивши внутрішні органи. Його терміново відвезли в лікарню. А іншого такого божевільного привезла мама. Він був величезного зросту і, мабуть, фізично сильним. Хворий підійшов до отця Йосипа, що сидів на подвір“ї на лаві, і зненацька вдарив його в обличчя кулаком з такою силою, що той впав і дві години пролежав без свідомості.

Одній жінці отець Йосип відрізав з голови ковтун, кінець якого вона носила на руці, як дитину. Він говорив, що ковтуни на головах зав’язують біси — їх там цілі легіони, і нічим не можна відрізати ці ковтуни: ні ножицями, ні бритвою; тому люди роками мучаться, не в змозі звільниться від щільного, як дерево, скупченого волосся.

Одна жінка привезла до старця свою біснувату дочку. Під час молебню вона вдарила матір пляшкою по голові і розсікла їй чоло, а сама втекла з подвір“я. Мати, заливаючись кров’ю, плакала і голосила, тривожачись, де ж їй тепер знайти свою дочку. Отець Йосип приклав до чола тієї жінки ватку, — рана відразу почала затягуватися. Він заспокоював жінку, — дочка повернеться. Через якийсь час до двору під’їхала машина, у ній сиділа дівчина, що втекла. Шофер зустрів її по дорозі і здогадався, відкіля та біжить. Він зупинився, впіймав утікачку, посадив у машину і привіз до отця Йосипа. Тоді була Світла седмиця, і отець дав матері і дочці по крашанці, велів останній похристосуватися з матір“ю. Вона скорилася. Похристосувавшись, вона раптом стала зовсім спокійною, — біс вийшов з неї…

Говорячи словами подвижника, земля в його дворі була просочена сльозами людей, що моляться, важко хворих, потребуючих всією стражденною душею зцілення. Він часто повторював, що діти в наші часи народжуються непокірними, гордими і зухвалими, а потім стають біснуватими. Смиряючи таких дітей, змушував просити пробачення в батьків.

Восени 1970 року приїхали літні батьки і привезли свого сина Федора. Він служив в армії і збожеволів. Коли отець Йосип підійшов до нього і перехрестив, то він стиснув кулаки, зціпив зуби і став тупцювати на одному місці, крутитися і злісно ричати. «Що, космонавтом захотів бути?» — запитав його старець і порадив батькам молитися за сина, а сам пішов. Федір ніяк не реагував на переконання батьків, молитися не хотів, обідати відмовлявся, йшов кудись, докоряючи їм: «Куди ви мене привезли?». Батьки плакали, молилися, просячи в Господа повернути синові розум. Рівно через тиждень перед обідом Федір підійшов до трапезного столу і попросив у послушниць щітку для взуття. В цей день він пішов на обід, поводився як нормальна людина, охоче і з толком відповідав на запитання. Батьки були вражені такою зміною в поведінці сина. Навколішки дякували отцю Йосипу за зцілення Федора. «Дякуйте Богу, а не мені. Вашими молитвами він і зцілився «, — сказав старець батькам і благословив їх з миром їхати додому.

Тоді ж із Дніпропетровська приїхали дві подруги — робітниці швейної фабрики. Одна з них була глухонімою. Отець запитав її: «Як тебе звати?». Подруга відповіла: «Отче, вона глухоніма «. «А ти мовчи!» — сказав священик і знову запитав глухоніму ім’я. Вона щось промукала. Але старець постійно запитував, як її звати.

— А-а-а-ал.
— Як тебе звати?
— Га-а-а-я.
— Як? Скажи зрозуміло.
— Галя, — виразно відповіла глухоніма. І стала чути і говорити. Подруга глухонімої, вражена таким чудом, з радості заплакала. Глухонімій було тоді 25 років.
Ще трирічною дитиною її сильно побила мачуха, і від переляку і болю дівчинка стала глухонімою. Отець Йосип повернув їй слух і мову.

У о.Йосипа було незмінне правило: якщо когось привезуть з переломом, то викликати в будь-який час дня і ночі. Так було і з лісником. Він йшов лісом пізно ввечері, а назустріч трактор. Лісник поступився, скільки міг, але гусеницею все-таки зачепило ногу і розчавило. Його і привезли до отця Йосипа. «Батюшко, з переломом!» І отець відразу ж прийшов до потерпілого. Більше години він займався ногою лісника, зав’язав потім ступню в картон. Закінчивши, він попросив і тракториста, і агронома, що був з ним, і лісника на вечерю. Коли після трапези зібралися їхати, то агроном і тракторист хотіли на руках віднести лісника до трактора, але отець Йосип звелів йому йти самому. Лісник зі страхом поставив хвору ногу на підлогу, але до трактора пішов твердою ходою, не кульгаючи. Отець Йосип своєю молитвою зцілив ногу.

До старця з Почаєва привезли юриста Стецюка І.: він впав з мотоцикла і зламав у двох місцях ногу. Цілий місяць він пролежав у лікарні з гіпсом на нозі, але полегшення не отримав. Тоді дружина забрала хворого з лікарні і привезла до костоправа. Розпилявши гіпс, той побачив, що нога почорніла; в лікарні таку ногу ампутували б. Він звелів залишити хворого на квартирі в сусідів і щодня приходив до нього і змазував ногу маззю, яку варив сам з меду, олії і воску. Таку мазь він давав людям від усяких хворіб: від білокрів’я, від раку, екземи й інших хворіб, і вона допомагала — у ній, як сказав один прозорливий старець, була закладена сильна молитва. Через тиждень нога в Стецюка побіліла, а коли цілком вилікував, то вигукнув: «Дійшла до Бога молитва!».

Із села Вільшанка, що в 5-ти км. від Почаєва, привезли влітку 1965 року дівчинку. Вона впала з велосипеда і зламала ключицю. Отець Йосип поправив переламані кістки, і дівчинка відразу побігла, не відчуваючи болю.

Батьки трирічного глухонімого хлопчика попросили отця Йосипа зцілити його. Старець велів дати дитині мочене яблуко, яке лежало на тарілці. Батьки сказали, що хлопчик не любить мочених яблук. Але на їхнє велике здивування, той із задоволенням з’їв ціле яблуко. Потім отець Йосип запитав щось у хлопчика і той йому відповів. Хлопчик став чути і говорити.

Одного разу отець Йосип виїхав у якесь село до хворого на цілий день. Бувало і таке. Він нікому не відмовляв, не зважав на клопіт та труднощі. А тут до нього привезли дуже хворого підлітка 13-ти років. Через кілька годин той помер. Його поклали на подвір“ї на лавці. Пізно ввечері приїхав батюшка. Підійшов до померлого, помолився над ним, перехрестив його. Хлопчик відкрив очі — ожив. Потім сів, і отець Йосип звелів принести йому поїсти.

Було і таке. Одна мати вела до лікаря сліпу 12-річну дівчинку. Від села Стіжок вони йшли лісовою стежкою. На півдорозі дівчинка спіткнулася об корінь дерева, впала і стала раптом бачити. По своїй простоті вона сказала матері: «Йдемо назад, я вже бачу». Але мати розуміла, що прозріла дочка по молитвах старця, який знав, що вони йдуть до нього з вірою і надією на зцілення. По вірі їхній він і дав їм бажане, але щоб сховати свою добродійну силу, влаштував так, що дівчинка прозріла при падінні. Але ж вона і раніше падала, але зцілилася на шляху до лікаря. І таку відповідь дала дочці: «Ні, підемо до отця Йосипа, подякуємо, — це його молитвами ти прозріла».

Потрібно було мати велику любов у серці, щоб ніколи, нікому, ні в чому не відмовляти. Лікар Божий мав таку любов. Він знаходив час для кожного. Зцілив якось немічного 4-річного сина одного військового. Збожеволілий від щастя, той кидався в обійми то до сина, то до старця, обливаючись сльозами подяки. Він пропонував отцю Йосипу свою автомашину, гроші, але той від усього відмовився.

Літній послушник Йоан бував у отця Йосипа в селі Мала Іловиця не один раз. От про що він розповідав. Прийшли до священика двоє літніх уже людей — чоловік і дружина.

Увійшовши на подвір“я, вони раптом знепритомніли. А коли прийшли до себе, то розповіли наступне: їхня єдина дочка була 14 років паралізованою. До багатьох лікарів вони зверталися, але ті тільки безпомічно розводили руками. І от їм порадили звернутися до отця Йосипа. Півтора місяці тому вони привезли свою дочку сюди. Лікар подивився на неї і сказав приїхати їм через місяць, а дівчину залишити в себе. От тепер вони і побачили свою дочку, що бігла їм назустріч. «Без примноження благодатних дарів Духа Святого, я думаю, — продовжував послушник Йоан, — важко творити такі чудеса зцілення, які творив цей великий старець нашої Волинської землі». Це підтвердить будь-який житель Почаєва і ті десятки, якщо не сотні тисяч людей держави, яких зцілив отець Йосип.

Володів він і даром передбачення. Це доводить мати Ірина і не тільки вона. Він передбачав, що Ірина не буде більше зі своєю духовною матір“ю. Так і сталося. Мати Марія незадовго після розмови з отцем Йосипом і Іриною виїхала в м. Верхотур“є Свердловської області, пообіцявши викликати й Ірину. Але занедужала туберкульозом легенів і в тому ж році померла. Так збулося пророкування старця Йосипа.

«Одного зимового вечора, — розповідає послушниця о.Йосипа, — я читала Псалтир у молитовні, стоячи біля аналоя навпроти вікна. Читала машинально, думаючи про щось суєтне. Ненароком глянула у вікно і побачила отця Йосипа, він дуже суворо подивився на мене. А коли ввійшов у молитовню, то сказав мені у звинувачення: «Вустами читаєш молитву, а думки далеко від Бога».

К. часто згадує свій перший приїзд до отця Йосипа влітку 1965 року. Це була неділя. Після водосвятного молебню і благословенної трапези вона ще з однією жінкою-попутницею зібралися вже йти, щоб встигнути на останній автобус, але отець Йосип сказав, що о 6-ій годині буде машина і довезе їх до самого дому. Але попутниця дізналася від місцевих жителів, що після дощу по ґрунтовій дорозі автомашина не пройде, і вони вирішили йти. Підходили вже до зупинки автобуса, а назустріч зелений «Москвич», і знайомий з Почаєва запитав, чи вдома старець. Він запропонував їм забрати їх на зворотньому шляху, але розсерджені самі на себе за своє маловір“я, жінки поїхали додому автобусом. Після цього випадку К. боялася порушити будь-яке слово о.Йосипа, навіть сказане ним, ніби між іншим.

Ієрей Анатолій з Вінницької області згадує: «У 1965 році по благословенню настоятеля нашого парафіяльного храму я поїхав до Іловиці. У мене була виразка шлунка, і я хотів дізнатися, чи потрібна мені операція. Старець на операцію не благословив, а дав суміш з лікарських трав, роз’яснивши, як готувати і приймати відвар, і ще постити, молитися, читати Псалтир. Я прожив у нього днів з чотири і відчув полегшення. І вдома дотримувався молитовного правила, яке дав мені старець. Стан здоров’я покращився…»

Якось після ранішньої молитви отець довго не виходив з келії до людей. Раптом вийшов і привітав усіх словами пророка Ісаї: «З нами Бог! Розумійте, язици, і покоряйтеся, яко з нами Бог!» А потім почав розмірковувати про причини, які привели стількох людей до нього. Головна причина криється в дусі безбожництва, впровадження якого починається ще зі школи. Учнів переслідують, не пускають у храм, ведуть ідеологічне переконання, принижуючи людську гідність. А людина, котра не відвідує церкви, не сповідається, не причащається, позбавляється благодаті Духа Святого. Це і привело до того, що 75% населення — душевнохворі. Старець порадив молитвою лікувати недугу нинішнього століття. У його домі вона читалася цілодобово. Вдень читали приїжджі. А вночі — послушниці. Читали по черзі по дві години. У молитовні на підлозі, застеленій соломою і ряднами (покривалами), спали немічні хворі; одержимі злим духом сонні серед ночі бурмотали: «Прокинувся апостол пелехатий (це вони про о.Йосипа, в нього було пишне хвилясте волосся), знову нас мучить! Підемо! Підемо!…»

Подвижник ночами щільно завішував вікна чорними фіранками: вночі в повній схимі, із запаленим ладаном у руках, він ходив по своїй довгій келії перед іконами і творив молитву, котру відчували і не терпіли біси в сплячих у молитовні біснуватих людях.

Часто вранці розповідав молитвенник, як всю ніч біси не давали йому спокою: їхали на підводах, йшли легіонами до нього на подвір“я з погрозою вбити, застрелити, зарізати чи отруїти..

На початку зими 1970 року до отця Йосипа ввірвався молодий чоловік років 35-ти, високий, фізично здоровий. «Де Йосип? Він мене в Москві душив димом! Я його заріжу!» З Божою допомогою біснуватого вдалося повалити на сніг і зв’язати руки, ноги. З кишені куртки вийняли три великі кухонні ножі. Чоловіка затягнули в молитовню. Ним виявився москвич, льотчик на ім’я Георгій. Він три доби добирався до Іловиці, в дорозі не їв і не пив, ослаб. На прохання його матері о.Йосип молився за нього, і він у Москві відчував молитви старця і не міг їх терпіти, тому що був одержимий нечистим духом. Він і привів Георгія помститися молитвеннику. Отець Йосип у той день з келії не виходив. Москвичу розв’язали руки і дали поїсти. А до вечора розв’язали і ноги. Він втік з двору; більше його ніхто не бачив.

З різноманітними недугами зверталися люди до лікаря-подвижника. Привезли батьки двох своїх глухонімих синів і слізно просили допомогти їхньому горю. Але старець порадив віддати синів у школу глухонімих. Батьки все ж таки благали. І тоді старець Йосип суворо запитав: «Чи хулив ти Бога?» «Хулив…», — відповів батько глухонімих синів і, опустивши голову, гірко заплакав. «Ось, тепер твої діти будуть все життя мовчати — то тобі кара від Бога». Такий повчальний для всіх випадок. Адже «Бог зневаженим не буває».

І ще. Наприкінці 1970 року одна молода жінка привезла красиву п’ятилітню дівчинку. Вона, мабуть, чимось хворіла, і мати почала розповідати старцю про хворобу дочки. Він попросив послушницю принести з кухні великий ніж. Взявши принесений ніж, подав його жінці зі словами: «На, заріж її!». Та злякано подивилася на старця і пригорнула дівчинку до себе. Отець знову наказав: «Заріж, я тобі говорю!». Жінка ще сильніше пригорнула дочку до себе і з жаху закричала. І тоді старець запитав: «Що, шкода? А тих, що вбила (у чреві), не шкода ? А вони ще красивіші були! За твій гріх тепер це дитя мучиться!».

Приїжджали до отця і сучасні молоді юнаки, скаржилися на душевну тугу, відсутність сну й апетиту. Старець ставив їх посередині двору і заставляв бити по 450 земних поклонів; казав, щоб так і вдома щовечора робили та носили хрестики, не випивали, не курили, ходили до церкви, дотримувалися посту, причащалися і всі «нерви» вийдуть — будуть здорові. При цьому додав, що нерви відчувають біль, але коли болить душа, то це не «нерви розладнані», а біси мучать, і треба постом і молитвою виганяти їх.

Старець малював непривабливу картину життя в Україні. «Не чекайте, життя кращим не буде, а буде все гірше і гірше. От на столі різна риба, але незабаром її не буде, по велінню Божому, риба піде на велику глибину, а та, що залишиться, втратить свій смак. Сушіть кожну крихту хліба! Незабаром віруючим хліба не дадуть. Будете просити, і ніхто вам не дасть!». Його запитували: «Що, траву будемо їсти?». Він ствердно кивнув головою і розповів про двох подвижників, що оселилися на незаселеному острові, де нічого не росло. Вони їли глину, молилися Богу, прожили 30 років, сподобившись святості, тому що зміцнює не їжа, а благодать Божа.

Подвижник дуже любив природу, він відчував її, намагався прикрасити землю квітами і різними деревами. Скрізь, де він жив: у Почаївській Лаврі, на чернечому цвинтарі, в Іловиці залишив після себе живий пам’ятник із плодових і декоративних дерев. Весна для нього була райським часом, а весняний ліс — раєм. Він говорив, що тільки до косовиці вся рослинність: і трава, і квіти, і листя на деревах, і чагарники — молоді, ніжні, свіжі і блискучі, а після косовиці настає літо, і листя тьмяніє, грубіє, втрачає свою молодість і колишню принадність. Так само і людина…

На початку літа 1970 року о.Йосип запросив почаївчанина Василя Малкуша до себе в Іловицю. Вдвох вони відправилися до лісу слухати зозулю. Слухав її отець Йосип з якоюсь особливою увагою, а потім і сказав своєму другу: «Ось, останній раз слухаю з тобою зозулю». Так і було. Під кінець того року він помер.

Маючи добре серце, о.Йосип не любив злих людей, тому що зло не властиве природі людини. Воно пробуджується в ній не без посередництва демонів, а тому злі люди до них і уподібнюються. Старець говорив, що будь-який гріх обплутує серце, як павутина, а злість, як дріт, — спробуй розірви його.

Злі люди вбили царя, злі знущаються з православних. Велике щастя, що Господь сподобив нас народитися в православній вірі і бути православними, а багато народів, на жаль, не знають Православ’я, — неодноразово повторював подвижник. Ще за десятиліття до прославлення Святійшого Патріарха Тихона — великого захисника віри Православної в Русі о.Йосип вже шанував його як святого і вклеїв як іконку його фото поруч з іконкою святого апостола Андрія Первозванного у свій поминальний синодик.

Несхвально ставився отець Йосип до так званих телевізійних цілителів, котрі на відстані почали «зцілювати» людей, впливаючи на них темною, злою силою — бісівською. Нічого й говорити про згубний вплив телевізійних та всіляких екстрасенсів (чаклунів) на людські душі. Відомо ж чимало смертних випадків біля телевізорів під час сеансів екстрасенсів-чарівників або ж через кілька годин, днів. Всякі телепередачі спустошують, обкрадають душу. Після перегляду таких програм людині зовсім не хочеться молитися, а якщо і заставить себе стати на молитву, то молиться тільки вустами, а серце далеке від Бога. Така молитва буває тільки в осудження. Останнім часом екстрасенси посилено працюють над вдосконаленням системи кодування людей через телевізори, радіо, тому що знають, що закодовані люди будуть покірно виконувати чужу волю. «Спастися, — говорив старець Йосип, — нелегко. Я вам спасіння в голову не вкладу — трудіться і моліться самі! Якщо хочете спастися, будьте глухі, німі і сліпі».

На початку 1970 року повинен був пройти всесоюзний перепис населення. Всі з тривогою очікували його, тому що знали, що тим, кого переписують, будуть пропонувати вісімнадцять питань, у тому числі і про віросповідання. А це могло спричинити собою неприємні наслідки для віруючих: звільнення з роботи, звільнення з посади, ідеологічну обробку тощо. Незадовго до перепису отець Йосип зачинився в келії на молитву і три дні і три ночі не виходив, не пив, не їв. Це було взимку. На четвертий день він прийшов у трапезну після полудня і попросив святої води. Випивши чашку холодної, як лід, Хрещенської води, тихо сказав: «Пішла як ліки» — і пішов до церкви… Через півгодини десь у полі за річкою між Великою і Малою Іловицею почувся сильний вибух. Здригнулася земля, задзвеніли у вікнах шиби… З молитовні вибігли перелякані люди і в здивуванні дивилися у бік вибуху. А навколо лежав чистий, блискуче білий сніг, на блакитному небі ніжилося сонце, і була безтурботна тиша. З церкви вийшов отець Йосип: «Чули? Це він зі злості так вдарив — на другому кінці світу було чути! Все, перепису не буде».

Перепис пройшов непомітно, питання були зведені до мінімуму, підписів не вимагали.

Свою любов до людей старець дарував ділами, тому і йшли до нього з вірою, запалювались від нього тією святою благодаттю. Духовної любові в нього вистачало на всіх: він любив хворих і стражденних, бажав їм зцілення і намагався допомогти. На питання раби Божої К., як досягти такої любові, він відповідав, що за смиріння Бог дає благодать любові. І ще часто повторював: «Як до людей, так і люди».

«На молебнях у священика, — розповідає К., — зцілювалися люди, а мене повністю охопило таке відчуття, що я готова була всіх обіймати. Я не могла отямитися від невимовної любові до кожної людини». До старця часто приїжджали монахи.

Теґи: життя святих, Почаїв

Переглядів: 3378