Серпик місяця зазирав у вікно величезної спільної дитячої спальні. Маленька Богданка розплющила очиці й заплакала.
— Богданко, чому ти знову плачеш? — тихо спитала няня, прочинивши до кімнати двері.
— Ми з мамою гралися в піжмурки, і вона так заховалася, що я ніяк не можу її знайти, — схлипуючи, пояснило дівчатко.
— Заспокойся, то був лише сон. Ти не можеш пам'ятати маму...
— Чому? Я знаю її! Тільки вона приходить, коли всі сплять.
— Ні, дитинко. Не встигла мама побачити, як ти з'явилася на світ.
— А куди вона так поспішала?
— Мабуть, до Отця Небесного, просити щастя для тебе...
— А що таке щастя? — шморгнула носиком сирітка.
— Не знаю. Напевно, бути комусь потрібним, - задумливо проказала старенька няня.
— Виходить, Бог не послухався моєї мами, тому я нікому не потрібна, — знову зайшлася плачем дівчинка
— Це не так, Богданко. Бог усіх і завжди чує. І Сам знає, коли виконати чиєсь прохання. Будь терплячою і допомагай мамі.
— Як?!

«Чого це всі вони чобітки свої повиставляли біля дверей? Помили й рядочком поставили. А зараз же вечір, і ніхто вже нікуди не збирається», - міркувала собі маленька біла киця. Їй було всього три місяці й десять днів, а її вже розлучили з мамою та віддали у велику родину, де було троє діток. Весело кицюні було з дітками, та саме зараз, може, мама їй пояснила б, навіщо то вони повиставляли чоботи й чого все якось незвично сьогодні в цьому домі.
А дітки саме радились між собою з одного важливо питання. Маринка наморщила лобика:
- А до кошеняток Миколай ходить?
Ромчик і собі замислився:
- Чи нашій Сніжинці Миколай щось принесе?