Найпростiша заповiдь Божа

"Як хочете, щоб робили вам люди, так i ви робiть їм" (Лк. 6, 31).



Ось найдорогоцiннiше правило життя, яке потрiбно було б вогняними лiтерами позначити скрiзь, де живуть люди, для постiйного нагадування про їхнiй взаємний обов'язок. Не минає жодного дня, щоб у нас не було приводу застосувати його у життi. Та й як можна жити iнакше, щоб життя земне було радiсним?

Людина за своєю природою є суспiльною iстотою. Вiд колиски й до могили вона постiйно обертається серед подiбних до себе людей, безперервно спiлкується з ними.

Сiм'я, друзi, знайомi, товаришi по роботi, нарештi, просто стороннi люди, з якими неминуче зустрiчається людина, - всi вони створюють таку рiзноманiтну сiтку стосункiв, що людинi часом важко визначити, як їй правильно дiяти. До того ж усi люди рiзнi й неповторнi за своїми характерами. Кожен з них має свої власнi особливостi: один розумний i освiчений, iнший - маловихований; один викликає повагу, iнший - байдужiсть чи навiть гидливiсть; один для нас корисний i необхiдний, iнший сам залежить вiд нас i чекає на допомогу; один прихильно ставиться до нас i покровительствує, iнший виявляє явну неприхильнiсть, зловтiшається, пригноблює; врештi, в одного Христос такий, в iншого - iнакший. Таке безконечно рiзноманiтне людство. Скiльки потрiбно терпiння, тактовностi, спритностi, гнучкостi, хитрувань, нерiдко - неправди i лицемiр'я, щоб, враховуючи зазначенi особливостi людини, з кожним пiдтримувати i зберiгати добрi стосунки.

Вiльно чи невiльно людинi доводиться зважати на вимоги часу i обставини. Вона постiйно змiнює своє ставлення до людей, прийоми спiлкування i настрiй. Невже все це нормально? Чи є в таких дiях людини що-небудь євангельське, християнське? I невже не можна спростити i звести до єдностi всю цю складну плутанину стосункiв, побудувати їх на твердому i загальнолюдському принципi?

Не тiльки можна, але й треба!

До цього закликає всiх нас Господь наш Iсус Христос. Вiн говорить: "Як хочете, щоб робили вам люди, так i ви робiть їм". Яке просте i природне розв'язання питання! Яке глибоке знання людської душi, її властивостей i законiв! I в той же час ви вiдчуваєте, що це можна виконати. Тут вимога вищої правди мудро погоджена з простим житейським розрахунком.

Уявiмо собi хоча б на мить, що всi люди стали б жити i дiяти за цiєю заповiддю Христовою i виконувати її неухильно. Як вiдразу ж змiнилось би життя на землi! Як легко i вiльно стало б дихати у цiй чистiй, оновленiй моральнiй атмосферi! Неначе iз задушливого, смердючого i темного пiдвалу ви вийшли на свiже, здорове повiтря. Тодi самi собою зникли б з лиця землi злi примари, якi постiйно тримають нас у страху i насторожi. Вiйни, вбивства, злочини, насильство, грабунки i всi види зла, - усе це стало б неможливим. Одним словом, тодi сам собою настав би золотий вiк, про який з незапам'ятних часiв марно мрiють люди.

У чому ж таємниця цiєї заповiдi? I вiд чого залежить така могутня i благодатна сила цього простого за суттю християнського принципу? Сила його в тому, що вiн ?рунтується на загальних для всiх людей засадах любовi, на яких тримається свiт i якi дивними небесними пахощами духмянiють у всьому вченнi Христовому. Ця заповiдь є не що iнше, як видозмiнене i послiдовне розкриття iншої, подiбної до неї, заповiдi Божої: "Полюби ближнього твого, як самого себе". В обох цих заповiдях одна й та сама думка - в однiй просто сказано "Люби ближнього, як самого себе", а в iншiй Господь немовби додає i пояснює: "I тому роби i поводься з ним так само, як ти бажав би, щоб iншi робили з тобою".

"Яка свята, iдеальна, але недосяжна мрiя! - скаже дехто. - Це може бути можливим тiльки на небi, але нiяк не на грiшнiй землi, де все побудовано на взаємнiй боротьбi й егоїзмi". Такi люди забувають, що там, де невистачає природних сил людини, їх немовби доповнює благодать Божа.

I "що неможливе для людини, - говорить Господь, - те можливе Богу".

Не передрiкаючи майбутнього i не соромлячись сумного сьогодення, хай кожна людина мiрою своїх сил працює сама над собою i покладе вiд себе хоча б один камiнь у цю велику будову священного храму любовi. Заповiдь Божа звернена не до якогось невиразного, абстрактного людства, а до кожного з нас особисто. Кожна людина особисто несе вiдповiдальнiсть за її виконання. Тому, не озираючись на iнших i не осуджуючи їх, йдiмо неухильно до вказаної нам мети кожний своєю дорогою i намагаймося втiлити цю заповiдь у своєму життi. Крапля, що падає постiйно, роздроблює камiнь. Так i ми постiйними i наполегливими зусиллями, з допомогою Божою, можемо поступово зруйнувати у своєму серцi штучно створенi перешкоди, що вiддiляють нас одне вiд одного. Благодать Божа i нашi зусилля допоможуть нам злитися з ближнiми у тому доброзичливому почуттi, яке ми вiдчуваємо самi до себе.

Давайте користуватися для цього кожним випадком, що трапляється нам у життi, а вони незлiченнi. Чи побачимо чуже горе - примусимо себе перестраждати його так само глибоко й щиро, як своє власне. Чи зустрiнемо людину, яка сяє радiстю i щастям, - порадiємо разом з нею без заздрощiв i нещиростi, немовби ця радiсть трапилася з нами. Народна мудрiсть говорить: роздiлене горе - пiвгоря, а роздiлена радiсть - подвiйна радiсть. Хай чужа бiда буде для нас такою ж близькою, як i своя. Чуже iм'я i достоїнство повиннi бути такими ж недоторканними, як i нашi власнi, i так далi без кiнця. Це й буде означати - любити ближнього, як самого себе. I в iм'я цiєї любовi треба ставитися до людей так, як ви хочете, щоб до вас ставились iншi.

Далеко ще той блаженний час, коли ця свята заповiдь Божа увiйде у загальну свiдомiсть, у плоть i кров людства. Наша справа - сприяти цьому, наскiльки це вiд нас залежить, у свiй час i на своєму мiсцi. А що буде далi, те знає один Бог.

Хай буде Його свята воля в усьому!

Амiнь!



Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет

Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД.