Коли ми думаємо про покаяння, перед нами завжди повстає темна або сіра картина скорботи, стиснутого серця, сліз, якогось великого горя через те, що наше минуле таке темне і недостойне: недостойне ні Бога, ні нас самих, ні того життя, яке нам запропоноване. Але це тільки одна сторона покаяння чи, точніше, такою повинна би бути тільки одна мить. Покаяння повинне розцвітати в радість і в подвиг. Без цього покаяння безплідне, без цього те, що могло б бути покаянням, перетворюється в розкаяння – безплідне і, часто, таке, яке вбиває життєву силу в людині замість того, щоб її збуджувати і оновлювати.

Святитель Стефан сповідник, архієпископ Сурожський був родом з малоазійської Каппадокії. З юних літ відрізнявся благочестивим життям, старанністю до наук та смиренням. Уже в 15-літньому віці за царювання імператора Феодосія III(715-716) він відправився до Константинополя для отримання вищої освіти. Навчання Стефан закінчив настільки успішно, що перевершив знаннями своїх вчителів. Його видатні здібності помітив Патріарх Константинопольський Герман І (713-730) та запросив до себе на церковну службу.
Проте Стефана приваблювало чернече життя, і він таємно йде в один з монастирів та приймає там чернечий постриг. Пізніше поселяється в пустельному місці та віддається безмовності, перебуваючи у суворому посту і молитві.
У 730 році в Сурожі (теперішній Судак) овдовіла єпископська кафедра. Сурож тоді був великим торговим центром, у ньому жили люди різних віросповідань, багато було і язичників. Незважаючи на рішення IV Вселенського Собору, процвітало і монофелітство. Тому кримчани, які прибули до Патріарха Германа, дуже просили призначити їм такого єпископа, який зміг би успішно справитися з усіма тими єресями й укріпити віру християнську.
Пам'ять - 28 грудня за новим стилем.

Говіння – це момент, коли з обновленою силою і знову, по-новому ми повинні задумуватися над життям та над собою. Над життям – яким його Господь задумав для нас, і над собою – яким ми це життя зробили. В тому й полягає покаяння, щоб немовби виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили; між тим, що нам було дано і що ми використали чи ні, виконали чи не виконали. Це треба робити – і не раз в житті. Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.

Милосердний і милостивий Отче! По милостивій волі Твоїй і Твоєму Божественному Промислу освятив Ти нас шлюбними узами, щоб жили ми згідно настанов Твоїх. Утішаємося ми благословенням Твоїм, що каже: хто знайшов дружину знайшов благо і одержав благословення від Господа. Господи Боже! Подай, щоб жили ми один з одним у Божому страху Твоєму, бо блаженний чоловік, що боїться Господа, міцно приліпився до заповідей Його. Сильним буде насіння його на землі, рід праведних благословиться. Подай, щоб любили ми більш за все слово Твоє, з радістю слухали і вивчали його, щоб бути нам як дереву, посадженому при потоках вод, що плід свій приносить вчасно і листя його не в'яне; щоб бути як чоловік, що домагається успіху у всіх своїх справах. Подай також, щоб жили ми у мирі та взаєморозумінні, у шлюбному стані нашому любили ми стриманість і чесність і не чинили проти них, щоб у домі нашому жив спокій, і зберегли би ми добре ім'я...

Отче преблагий, Творче неба і землі, Ти сказав колись: не добре чоловікові бути самому на землі. І сотворив Ти помічницю йому. Чоловіка і жінку сотворив Ти і сказав: ростіть і множтеся і наповнюйте землю, і володійте нею. Ти промислом щедрот Своїх узаконив чесне подружжя в людях і тайною благодаті освятив його, щоб прославилося пресвяте ім'я Твоє в людському роді. Ти зволив і нам поєднатися в подружнє співжиття до кінця життя нашого на землі - повінчав Ти нас сяянням благовоління Твого. До Тебе припадаємо і Тобі молимося: володій серцями нашими і наповнюй їх завжди любов'ю один до одного, щоб не було між нами ні сварки, ні гніву, ні образи, але щоб носили ми любовно тягарі один одного, і служили один одному на допомогу й утіху. І щоб шануючи один одного жили ми в спокої та чистоті. Дай нам завжди чинити згідно заповідей Твоїх і у всьому виконувати волю Твою, щоб сподобилися ми благословення Твого тут на землі і осягнули вінець небесної слави. Бо Ти Бог милості і щедрот, і чоловіколюбства єси, і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

«Мій тато – повний ледар!» — заявила шестирічна Марійка мамі своєї подруги. «Це чому ж?» — запитала з подивом жінка. «Я його просила-просила зробити мені ліжечко для ляльки, а він все ледарює і не робить. А ось дідусь узяв і зробив. І моя мама говорить, що наш тато – ледар».
Хтось з дорослих з посмішкою на обличчі сприймає подібні заяви дітей на адресу батьків. Хтось чує в них знайому інтонацію – днями цю фразу вимовляли вони самі, тепер вона на вустах малюка. І тільки деякі вчасно спохвачуються, щоб виправити ситуацію – направити міркування дитини про батька в правильне русло.