Преподобний Іларіон Великий народився 291 року в палестинському селищі Тавафа. Його послали для вивчення наук в Александрію, де він познайомився з християнами і прийняв святе Хрещення. Почувши про ангельське життя преподобного Антонія Великого (пам’ять 17 січня), Іларіон вирушив до нього, щоб навчитися догоджати Богу. Згодом Іларіон повернувся на батьківщину. Батьки його вже померли. Роздавши майно родичам і вбогим, Іларіон оселився в пустелі біля міста Маіума.
Пам'ять - 3 листопада.

Одного юнака, якого приятель запросив на своє весілля, здивувало, як багато осіб вітало молодят.
Зауважив, що гості й родичі молодих вітали одне одного механічно, навіть не слухаючи сказане.
Став у чергу, а коли опинився перед одним із родичів, мовив спокійно, з усмішкою:
- Нині померла моя дружина.

Святий апостол і євангеліст Лука був родом з Антіохії Сирійської. Народився в родині заможних язичників, отримавши від батьків ім'я Лукан, яке для нас завжди пов'язується з написаним ним Євангелієм; але не всі знають, що книга Діянь апостольських також належить його перу. Святий Лука належав до числа сімдесяти апостолів, був сподвижником святого апостола Павла, про що недвозначно сказано в посланнях Павла до Тимофія, а також до Филимона. Передання називає святого апостола Луку вправним лікарем, та й сам апостол Павло говорить про це.
Церква вшановує святого апостола Луку 31 жовтня.

Мученик Лонгин, сотник, що при Хресті ГосподнімВін був серед тих, хто катував Божого Сина, хто плював на Нього і насаджував тернового вінка, хто прибивав Його до хреста і хто побачив подиву гідні події після смерті Спасителя: «Сотник же і ті, що стерегли з ним Ісуса, побачивши землетрус і все, що сталося, злякалися дуже і говорили: „Воістину Він був Син Божий“». Це слова зі Святого Письма, Біблії. А Святе Передання донесло до нас ім’я того сотника – Лонгин, або Логвин. Події, що він їм був свідком, ба й учасником, привели суворого римського воїна до віри в Христа, він став проповідником Його воскресіння.
Пам'ять - 29 жовтня.

У Києві 22 травня 1992 року в відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1–3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

Паралельно з цим в УРСР, яка тоді входила в Радянський Союз, ішов інший церковний процес. У 1990 році (7–10 червня) на Помісному Соборі Російської Православної Церкви, який обрав після смерті Патріарха Пимена Патріархом Московським і всієї Руси митрополита Алексія (Рідігера), митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який був тоді місцеблюстителем патріаршого Московського престолу і головуючим на Помісному Соборі, добився для Української Православної Церкви (Український екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ) права "незалежності і самостійності в управлінні". Це був крок уперед до автокефалії Української Церкви.

У 1988 році,після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, в Україні почався рух за третє відродження Української Автокефальної Православної Церкви. В західних областях України церковне життя проходило в умовах міжконфесійних конфліктів. Українська Греко-Католицька Церква, яка спочатку вітала відродження незалежної Української Православної Церкви, різко змінила свою позицію, коли стало зрозуміло, що сотні колишніх греко-католицьких парафій у Галичині не бажають повернутися під владу Рима. Войовничі католицькі кола висунули гасла: "Галичина для католиків! Православні за Збруч!" УГКЦ домагалася повернення їй усіх храмів, які належали їй до 1946 року, коли цю Церкву було насильно ліквідовано та приєднано до Російської Православної Церкви. При цьому повністю ігнорувалася воля парафіян багатьох громад, які повернулися до предківської православної віри і хотіли в ній залишатися. Логічний і справедливий тимчасовий вихід з цього складного становища – почергові відправи богослужінь двома конфесіями в одному й тому самому храмі до того часу, коли для меншості спільними зусиллями буде побудовано власний храм, – не мав успіху з огляду на конфесійний фанатизм. З різних місцевостей Західної України раз по раз надходили повідомлення про насильство, сутички, непримиренну ворожнечу. Деякі відверто упереджені органи влади на Львівщині та Івано-Франківщині, а також деякі засоби масової інформації активно підтримували католиків, зневаживши православних.

Після визволення України від німецької окупації і повернення радянської влади Московська Патріархія підпорядкувала Російській Православній Церкві усі православні парафії. Був створений Український екзархат. Ще під час війни на окуповану територію Московська Патріархія призначила екзархом України митрополита Миколая (Ярушевича). Після визволення Києва екзархом став митрополит Іоан (Соколов) (лютий 1944 р. – березень 1964 р.).

В умовах відносної свободи,яка існувала на початку,православні українці в Західній Україні почали відновлювати своє церковне життя. Вони сподівалися, що Церкву знову очолить архиєпископ Олексій (Громадський) – цей ієрарх мав найбільший на українських землях церковний стаж. Та надії не справдилися. 18 серпня 1941 року владика Олексій, спільно з трьома іншими єпископами-однодумцями, скликав у Почаєві таємний Собор, на якому ухвалив залишитися в канонічній підлеглості Московській Патріархії на правах автономії. Так виникла в Україні Автономна Церква, а разом з цим почався новий церковний розбрат.

На православних землях Західної України прихід радянської влади 17 вересня 1939 року швидко усунув численні здобутки Української Церкви 20–30-х років. У церквах одразу зникла українська мова, припинилася перекладацька та видавнича діяльність. Парафіяльні школи влада закрила. Із загальноосвітніх шкіл було усунуто вивчення релігії, а замість цього введено інтенсивну антирелігійну пропаганду. На парафії та священиків накладали непосильні податки, закривали церкви та монастирі. Почалися арешти духовенства та церковно-громадських діячів, зокрема тих, що за часів польської влади відзначилися патріотичною діяльністю, працею на ниві освіти рідного народу. Багатьох було вивезено до в'язниць і концтаборів углиб СРСР.

Зовсім недавно я влаштувалася на роботу в офіс у одну компанію. На співбесіді мене запитали про моє ставлення до релігії, я сказала, що православна, менеджер на це відповіла - це ваше право, але на роботі ви не повинні демонструвати свою релігійність, це прописано в наших корпоративних правилах. Я сказала: «Добре», а тепер мене мучить совість - напевно, все-таки християнин не повинен приховувати своє християнство? Поки я ще жодного разу про православ'я ні з ким на роботі не говорила, в основному підтримую всілякі світські розмови. Правда, поставила на своєму робочому столі маленьку ікону, сподіваюся, мене не примусять її прибрати, але, напевно, тільки ікону - це мало? Чи повинен християнин сповідувати своє християнство на світській роботі,- проповідувати? І чи правильно це, що в корпоративних правилах йдеться про релігію?