Як ми вже згадували попередньо, віра — це природна властивість людини. Без віри ми не можемо існувати в нашому щоденному житті. Віра — це необхідність людини від початків її існування на землі. При самому нашому народженні, як окремої істоти, наші мати-батько мусять довіряти чи повитусі, акушерці, чи лікареві. У своїм зрості, догляді, харчуванні дитина має довірятися, вірити своїй матері. Коли ми захворіємо, то в багатьох випадках все наше життя залежить від діагнозу, приписаного лікарем рецепту й — у великій мірі — від знання й чесності та сумлінності аптекаря-фармацевта. А ми ж тим людям маємо саме вірити, коли вживаємо приписані ліки, бо перевірити їхню компетентність чи чесність й ставлення до нас нам просто неможливо.
А коли вже довіряємо лікареві-хірургові, щоб він розрізав наше тіло, робив операцію, коли від його вмілості залежить все наше тілесне життя, то ми мусимо йому дуже вірити, бо раціонально перевірити його нам неможливо.
У спільній праці двох чи більше людей, часто від руху, дії одного із них залежить життя другого. Хто працював у копальні, в ливарні, на фабриці (а автор цих рядків працював на тих підприємствах), на будівництві, той знає, що люди мусять вірити, довіряти один другому бо інакше працювати на виробництві було б просто неможливо. Від натиску на єдину кнопку, часто залежить життя десятків і сотень людей.
Коли ми сідаємо на поїзд, літак, то ми маємо мати віру, довіряти не тільки машиністові локомотиву, пілотові літака, а зразу багатьом, особисто нам незнаним людям: і тим, що виробляли, складали ті машини, і тим, які регулюють рух.
Коли б ми не могли довіряти людям, то особливо в нашу добу, в ХХ-му столітті, нам майже нікому не можливо було б жити в людському суспільстві. На необхідності довіряти людям подібним до нас, людям недосконалим, як ми знаємо кожен по собі, основується все наше життя.
І коли ми довіряємо недосконалим людям, які можуть мати всілякі гріховні пристрасті й наміри, то тим більше ми маємо вірити безмежно Богові-Творцеві нашому, Який нас створив, дав нам у дарі Ним же створену планету Землю, з усіма багатствами різновидностей життя — рослинного й тваринного світу, з усіма умовами для існування життя в гармонії, в достатку й красі.
Якщо ми можемо довіряти наше життя людям, які можуть помилятися, які можуть мати злі наміри, які можуть бути байдужі, то як безмірно більше й безмежно ми маємо довіряти Богові, прирікати своє життя “Творцеві неба і землі, і всього видимого й невидимого”, який має батьківську любов до нас — Його дітей, Який опікується нами.
Сам «Бог є любов», як свідчить ап єв. Іван (І Ів. 4:8). Якщо ми всі вважаємо, що любов найбільш приємне відчуття, найбільший дар, що уприємнює нам життя на землі, то Бог є виявом найбільшої любові у всесвіті, і Він з любові до нас, людей, щоб спасти нас від загибелі, послав Сина Свого Єдинородного…. щоб ми через Нього жили ( Ів. 4:9).
Отже такому Богові Любові ми не тільки віримо, у Нього ми віруємо, на Нього покладаємо всю нашу надію, його волю, Його постанови ми прирікаємо виконувати - не з примусу, а з свідомості й любові, бо ж то все Для нашого добра. Амінь.
Джерело УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ
А коли вже довіряємо лікареві-хірургові, щоб він розрізав наше тіло, робив операцію, коли від його вмілості залежить все наше тілесне життя, то ми мусимо йому дуже вірити, бо раціонально перевірити його нам неможливо.
У спільній праці двох чи більше людей, часто від руху, дії одного із них залежить життя другого. Хто працював у копальні, в ливарні, на фабриці (а автор цих рядків працював на тих підприємствах), на будівництві, той знає, що люди мусять вірити, довіряти один другому бо інакше працювати на виробництві було б просто неможливо. Від натиску на єдину кнопку, часто залежить життя десятків і сотень людей.
Коли ми сідаємо на поїзд, літак, то ми маємо мати віру, довіряти не тільки машиністові локомотиву, пілотові літака, а зразу багатьом, особисто нам незнаним людям: і тим, що виробляли, складали ті машини, і тим, які регулюють рух.
Коли б ми не могли довіряти людям, то особливо в нашу добу, в ХХ-му столітті, нам майже нікому не можливо було б жити в людському суспільстві. На необхідності довіряти людям подібним до нас, людям недосконалим, як ми знаємо кожен по собі, основується все наше життя.
І коли ми довіряємо недосконалим людям, які можуть мати всілякі гріховні пристрасті й наміри, то тим більше ми маємо вірити безмежно Богові-Творцеві нашому, Який нас створив, дав нам у дарі Ним же створену планету Землю, з усіма багатствами різновидностей життя — рослинного й тваринного світу, з усіма умовами для існування життя в гармонії, в достатку й красі.
Якщо ми можемо довіряти наше життя людям, які можуть помилятися, які можуть мати злі наміри, які можуть бути байдужі, то як безмірно більше й безмежно ми маємо довіряти Богові, прирікати своє життя “Творцеві неба і землі, і всього видимого й невидимого”, який має батьківську любов до нас — Його дітей, Який опікується нами.
Сам «Бог є любов», як свідчить ап єв. Іван (І Ів. 4:8). Якщо ми всі вважаємо, що любов найбільш приємне відчуття, найбільший дар, що уприємнює нам життя на землі, то Бог є виявом найбільшої любові у всесвіті, і Він з любові до нас, людей, щоб спасти нас від загибелі, послав Сина Свого Єдинородного…. щоб ми через Нього жили ( Ів. 4:9).
Отже такому Богові Любові ми не тільки віримо, у Нього ми віруємо, на Нього покладаємо всю нашу надію, його волю, Його постанови ми прирікаємо виконувати - не з примусу, а з свідомості й любові, бо ж то все Для нашого добра. Амінь.
Джерело УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ
