Жінка, яка переступила поріг кабінету, нічим не відрізнялася від інших. Так само, як і всі, пробурмотіла «добридень», зробила кілька непевних кроків і примостилася на краєчку стільця. Звягінцев поглянув на неї, відзначив, що бачить її вперше, та взяв новий бланк для «історії».
- Ну, що у вас?
- Я б хотіла дитинки позбутися.
Звягінцев підняв голову. У проханні клієнтки не було нічого незвичайного: з такими питаннями саме до нього, відомого на весь район акушера-гінеколога, і йдуть. Руки, кажуть, золоті, чи якось так…
Одним словом – все нормально. Але ось тільки слово «дитина», тим більше «дитинка» клієнтки лікаря, та й він сам, вживають в подібному контексті не охоче… Але обличчя жінки було швидше наївним, ніж цинічним. І по-сільському наївно-розсудливо звучав голос. Хоч вдягнена та нафарбована вона була цілком по-міському.
Звягінцев не любив ставити зайві питання. І завжди вважав, що бесіди в таких ситуаціях – не його справа. Але тут, несподівано для себе самого, спитав:
- Чим же вона вам не догодила, дитинка ваша?
- Ой, - як від зубного болю зіщулилася жінка, - з нею ж клопоту стільки! Самі розумієте: їсти немає чого…
Вона на мить змовкла під скептичним поглядом лікаря, але не надовго:
- Це ж як воно – сьогодні є гроші, а завтра, самі розумієте… Ні роботи, ні квартири, ні грошей. Батьки наші теж проти – вони ще молоді, куди їм онуків няньчити? А раптом ще й хворіти почне? Або ще й того гірше – наркоманом чи хуліганом виросте? Час же самі розумієте, який… Та й ми ще не старі, для себе пожити хочемо. Чоловік мій вчиться, я потроху підробляю, як воно далі буде? Самі розумієте…
- Розумію, розумію, - зупинив її Звягінцев. – Прізвище ваше?
- Романенко, Алла Федорівна, - сказала жінка і продовжила, - ось ви, кажуть, професіонал. То ми й вирішили довіритися тільки професіоналу! Ви ж гарантуєте?
- Гарантую, гарантую. «Дурепа? Чи може просто розгубилася?» - подумав Звягінцев, але продовжував робити вигляд, що слухає швидку, не дуже зв’язну мову жінки, разом з тим заповнюючи картку. Відклавши ручку сказав:
- Добре, все зрозуміло. Йдіть туди, - він показав рукою на ширму в глибині кабінету. – Сідайте на крісло.
- Ага, зараз.
Жінка підхопилася і перш, ніж Звягінцев встиг щось сказати, прочинила двері кабінету і когось гукнула.
- Послухайте, - почав Звягінцев і спинився, побачивши хлопця міцної статури. На руках хлопець тримав згорток з цілком визначеним вмістом. Згорток рухався.
- Перепрошую? – стримано звернувся Звягінцев.
- То це ось… - хлопець рушив до столу, поклав згорток і почав розпутувати пелюшки. Жінка дивилася так, ніби прийшла до дитячого лікаря.
- Що «ось»? – Звягінцев закипів. Він почав здогадуватися.
- Дитинку принесли, - квапливо пояснила Алла Федорівна. – Ви ж сказали, що гарантуєте… що професіонально. У вас же руки золоті! А нам же як самим? То ж справа підсудна… А потім – діти куди? Ось ми до вас і звернулися… У вас же все законно, правильно…
Вона змовкла, побачивши вираз обличчя лікаря.
- Слухайте, - намагаючись стримати гнів проричав Звягінцев. Він підхопився з місця. – Ви що, шуткувати зі мною прийшли?! Може міліцію покликати?!
- Та навіщо міліцію? У вас же все законно. – хлопець розпеленав дитину і розправив плечі. Він витлумачив слова лікаря по-своєму. – Ви на рахунок грошей не турбуйтеся: дамо, скільки треба. Можемо ще й додати. Ми ж розуміємо: ви звикли мати справу з меншими… А ми ось, трохи запізно…
Запізно принесений малюк (місяці два, а то й три вже) від задоволення, що звільнився від пелюшок, замахав ручками і ніжками та почав щось гукати. Мати схилилася над ним, оберігаючи, щоб не впав.
Звягінцев вже заніс кулак, щоб зі всієї сили гримнути об стіл, але погляд його раптом впав не дитяче обличчя. І зустрів погляд у відповідь. А може здалося? Звягінцев не знав. І не хотів знати.
- Геть, - тихо і стомлено сказав він. – Забирайтеся геть. Виставу закінчено.
- Але.. – Алла Федорівна намагалася щось сказати. Звягінцев злякався того, що ще один звук її голосу призведе до непоправного. Рвучко підхопившись він згріб (проте не без обережності) малюка з пелюшками, вручив хлопцеві і буквально виштовхав обох з кабінету. Зачинивши двері сів на своє місце і, спрямувавши погляд туди, де щойно лежав малюк, над чимось замислився…
***
Два міліціонери вийшли з райвідділу і попрямували до автобусної зупинки. Проходячи повз стовпа один, зовсім молоденький, зупинився і аж присвиснув.
- Дивись, - вхопив він за рукава свого супутника. – Це ж хто у нас завівся? Я такого ще не бачив!
На стовпі висіла зроблена на ксероксі об’ява: «Вбиваю дітей на прохання батьків. Професійний вбивця з дипломом. Оплата в залежності від віку дитини. Попередній запис за телефоном…» Нижче була нарізана «лапша» - вертикальні стрічки з номером телефону і коротким роз’ясненням: «Вбивство дітей».
- А-а! – протягнув другий міліціонер, кинувши погляд на папірець. – То Звягінцев так жартує. Це не до нас. До речі, може він і правий…
- Хто?! – остовпів молодий. – В чому правий?!
- Кажу ж тобі – Звягінцев. Акушер-гінеколог тутешній. Гарний лікар, до речі. Жінка моя до нього ходила. Давно, правда. А тепер кажуть, що в нього криша поїхала.
- Дітей за гроші мочить?
- Він їх все життя мочить. Робота у нього така. Але раніше він це мовчки робив. А тепер, кажуть, клієнток перед абортом до істерики доводить. Розповідає, мов садист, як і що робитиме, картинки показує, кіно навіть якесь американське дістав… Скаржилися вже на нього.
- То може його того, притиснути?
- Та він закони ж нібито не порушує, а інше – то не наша справа. І зрештою… - обличчя старшого спохмурніло і він після паузи додав – так і треба. Як на мене – правий він.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Молодший не витримав мовчання і чомусь винувато проказав:
- Розгубить всю клієнтуру…
Старший не відповів. Думав про своє.
N.N.
Посилання за темою: http://abort73.com/HTML/I-A-4-photos.html
- Ну, що у вас?
- Я б хотіла дитинки позбутися.
Звягінцев підняв голову. У проханні клієнтки не було нічого незвичайного: з такими питаннями саме до нього, відомого на весь район акушера-гінеколога, і йдуть. Руки, кажуть, золоті, чи якось так…
Одним словом – все нормально. Але ось тільки слово «дитина», тим більше «дитинка» клієнтки лікаря, та й він сам, вживають в подібному контексті не охоче… Але обличчя жінки було швидше наївним, ніж цинічним. І по-сільському наївно-розсудливо звучав голос. Хоч вдягнена та нафарбована вона була цілком по-міському.
Звягінцев не любив ставити зайві питання. І завжди вважав, що бесіди в таких ситуаціях – не його справа. Але тут, несподівано для себе самого, спитав:
- Чим же вона вам не догодила, дитинка ваша?
- Ой, - як від зубного болю зіщулилася жінка, - з нею ж клопоту стільки! Самі розумієте: їсти немає чого…
Вона на мить змовкла під скептичним поглядом лікаря, але не надовго:
- Це ж як воно – сьогодні є гроші, а завтра, самі розумієте… Ні роботи, ні квартири, ні грошей. Батьки наші теж проти – вони ще молоді, куди їм онуків няньчити? А раптом ще й хворіти почне? Або ще й того гірше – наркоманом чи хуліганом виросте? Час же самі розумієте, який… Та й ми ще не старі, для себе пожити хочемо. Чоловік мій вчиться, я потроху підробляю, як воно далі буде? Самі розумієте…
- Розумію, розумію, - зупинив її Звягінцев. – Прізвище ваше?
- Романенко, Алла Федорівна, - сказала жінка і продовжила, - ось ви, кажуть, професіонал. То ми й вирішили довіритися тільки професіоналу! Ви ж гарантуєте?
- Гарантую, гарантую. «Дурепа? Чи може просто розгубилася?» - подумав Звягінцев, але продовжував робити вигляд, що слухає швидку, не дуже зв’язну мову жінки, разом з тим заповнюючи картку. Відклавши ручку сказав:
- Добре, все зрозуміло. Йдіть туди, - він показав рукою на ширму в глибині кабінету. – Сідайте на крісло.
- Ага, зараз.
Жінка підхопилася і перш, ніж Звягінцев встиг щось сказати, прочинила двері кабінету і когось гукнула.
- Послухайте, - почав Звягінцев і спинився, побачивши хлопця міцної статури. На руках хлопець тримав згорток з цілком визначеним вмістом. Згорток рухався.
- Перепрошую? – стримано звернувся Звягінцев.
- То це ось… - хлопець рушив до столу, поклав згорток і почав розпутувати пелюшки. Жінка дивилася так, ніби прийшла до дитячого лікаря.
- Що «ось»? – Звягінцев закипів. Він почав здогадуватися.
- Дитинку принесли, - квапливо пояснила Алла Федорівна. – Ви ж сказали, що гарантуєте… що професіонально. У вас же руки золоті! А нам же як самим? То ж справа підсудна… А потім – діти куди? Ось ми до вас і звернулися… У вас же все законно, правильно…
Вона змовкла, побачивши вираз обличчя лікаря.
- Слухайте, - намагаючись стримати гнів проричав Звягінцев. Він підхопився з місця. – Ви що, шуткувати зі мною прийшли?! Може міліцію покликати?!
- Та навіщо міліцію? У вас же все законно. – хлопець розпеленав дитину і розправив плечі. Він витлумачив слова лікаря по-своєму. – Ви на рахунок грошей не турбуйтеся: дамо, скільки треба. Можемо ще й додати. Ми ж розуміємо: ви звикли мати справу з меншими… А ми ось, трохи запізно…
Запізно принесений малюк (місяці два, а то й три вже) від задоволення, що звільнився від пелюшок, замахав ручками і ніжками та почав щось гукати. Мати схилилася над ним, оберігаючи, щоб не впав.
Звягінцев вже заніс кулак, щоб зі всієї сили гримнути об стіл, але погляд його раптом впав не дитяче обличчя. І зустрів погляд у відповідь. А може здалося? Звягінцев не знав. І не хотів знати.
- Геть, - тихо і стомлено сказав він. – Забирайтеся геть. Виставу закінчено.
- Але.. – Алла Федорівна намагалася щось сказати. Звягінцев злякався того, що ще один звук її голосу призведе до непоправного. Рвучко підхопившись він згріб (проте не без обережності) малюка з пелюшками, вручив хлопцеві і буквально виштовхав обох з кабінету. Зачинивши двері сів на своє місце і, спрямувавши погляд туди, де щойно лежав малюк, над чимось замислився…
***
Два міліціонери вийшли з райвідділу і попрямували до автобусної зупинки. Проходячи повз стовпа один, зовсім молоденький, зупинився і аж присвиснув.
- Дивись, - вхопив він за рукава свого супутника. – Це ж хто у нас завівся? Я такого ще не бачив!
На стовпі висіла зроблена на ксероксі об’ява: «Вбиваю дітей на прохання батьків. Професійний вбивця з дипломом. Оплата в залежності від віку дитини. Попередній запис за телефоном…» Нижче була нарізана «лапша» - вертикальні стрічки з номером телефону і коротким роз’ясненням: «Вбивство дітей».
- А-а! – протягнув другий міліціонер, кинувши погляд на папірець. – То Звягінцев так жартує. Це не до нас. До речі, може він і правий…
- Хто?! – остовпів молодий. – В чому правий?!
- Кажу ж тобі – Звягінцев. Акушер-гінеколог тутешній. Гарний лікар, до речі. Жінка моя до нього ходила. Давно, правда. А тепер кажуть, що в нього криша поїхала.
- Дітей за гроші мочить?
- Він їх все життя мочить. Робота у нього така. Але раніше він це мовчки робив. А тепер, кажуть, клієнток перед абортом до істерики доводить. Розповідає, мов садист, як і що робитиме, картинки показує, кіно навіть якесь американське дістав… Скаржилися вже на нього.
- То може його того, притиснути?
- Та він закони ж нібито не порушує, а інше – то не наша справа. І зрештою… - обличчя старшого спохмурніло і він після паузи додав – так і треба. Як на мене – правий він.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Молодший не витримав мовчання і чомусь винувато проказав:
- Розгубить всю клієнтуру…
Старший не відповів. Думав про своє.
N.N.
Посилання за темою: http://abort73.com/HTML/I-A-4-photos.html
