Радісно-метушливі Різдвяні свята, огорнуті родинним затишком, пахощами ялинки, сіна, куті, свіжого хліба й зими, навіюють нам свою лагідно-теплу мелодику, що ніби повисла в повітрі, наповнюючи наші душі. І, огорнуті тим святковим спокоєм і душевним ладом, ми співаємо. Співаємо, прославляючи народження Христа, виявляючи тим самим свою радість перед Божественною новиною, свою особливу шану, поклоніння та любов до Всевишнього і Сина Його. Співаємо, бо саме тоді душі наші, на якийсь час звільнені від скверни і буденної турботи, здається, як ніколи, схильні до щирої пісні.
У ті святкові дні звідусіль лунають колядки. Розливаються прості і гарні мелодії, несуться вітром у небо, кружляють снігом, відлунюють у церковному передзвоні, і підхоплюють її дужі звучні голоси. Гурт хлопчаків під порогом хатини, дзеленчить лагідний дзвіночок, традиційне: “Дозвольте поколядувати!” – і в хорі молодих голосів ллється пісня.
Звідки ж з’явилася ці чудові співаночки, ця гарна різдвяна традиція? Фольклористи та музикознавці припускають, що колядки походять від латинського calendae. Тим словом у давньому Римі називали перші дні місяця. Існує ще одна версія, згідно з якою колядка пішла від kolandai – назви нового року у Візантії. Звідси беруть початок назви колядок – коленде в болгар, колінда в румунів. Відповідно з прийняттям християнства назва поширюється і в Україні. Хоча самі пісні, які дали основу колядкам, як стверджують дослідники, існували ще далеко до християнства. У древні часи, приблизно в III-IV ст. до нашої ери, усвідомивши сезонну циклічність, пізнавши літочислення і астрономічний календар, люди піснями возвеличували різні пори року, що було пов’язано з культом сонця. Це був період, коли вся Європа переходила від скотарства і кочівництва до землеробства, що означало більшу залежність від природи. Предки слов’ян саме тому відзначали три фази сонця – весняне рівнодення, літнє і зимове сонцестояння. Відбувалися ритуали схиляння перед природою біля вогнища, замовляння, звертання до язичницьких богів – Сварога чи Дажбога... Кінець грудня, коли сонце повертало на літо, теж святкували як прихід нового року і супроводжували певними піснями, в яких люди просили врожаю, замовляли природу, бажали одне одному злагоди. При цьому вірили в силу і магію слова, в те, що сказане має неодмінно збутися. І це було своєрідним захистом людини від злих сил, а також намаганням запрограмувати добре майбутнє, в якому не було б лиха. Ось такими були древні колядки.Коляди, Колядки, чи Коляда, яку вживають українці, білоруси, більшість південних слов'ян, а також поляки.
Стародавній слов'янський календар, який акумулював багатовікову традицію, безперечно, виробив власні, закорінені ще у праіндоевропейській минувшині, ритуали на честь завершення землеробського року та прощання з божествами-покровителями родючості й рослинності. Водночас це не виключало запозичень до своєї обрядовості найяскравіших елементів культу богів сусідніх землеробських народів, передусім великих культур Середземномор'я, які праслов'яни відкрили для себе задовго до проникнення у їхнє середовище християнства. Із античною календарною традицією стародавнє населення України познайомилося завдяки контактам із першими грецькими колоністами у Північному Причорномор'ї. Ряд елементів греко-римської обрядовості проникли у слов'янський календар в перші століття нашої ери на римо-варварському порубіжжі, передусім через Балкани. Зокрема, свята зимового періоду, слід гадати, зазнали певного впливу сатурналій та брумалій. Зрештою, навіть слов'янську назву основного зимового календарного циклу Коляду виводять від римських січневих Календ (calendae). Однак запозичення від античності загалом виявилися скромними, порівняно з результатами взаємодії народного календаря із християнським церковним.
Колядування звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.
Одна з старовинних українських колядок:
Марія Діва днесь породила
Цвіт пахучий, цвіт розкішний.
Єго здавна світ весь грішний,
Здавна пожадав.
Єго здавна світ весь грішний,
Здавна пожадав.
У Вифлеємі зацвів красою
Цвіт той райський, Божий ясний,
І рознісся запах красний
По всій землиці.
І рознісся запах красний
По всій землиці.
Заблисла зоря й несе по світі
Вість веселу, звістку милу,
Що всіх вбогих звеселила -
Христос приходить.
Що всіх вбогих звеселила -
Христос приходить.
А за зорею, а за красою
Вже ідуть люди, вже ідуть веселі.
У Вифлеємську оселю
Несуть поклони.
У Вифлеємську оселю
Несуть поклони.
Несуть поклони з всіх кінців світа,
Несуть і дари, хто що може.
Ісус - цвітка, Дитя Боже,
Благословить всіх.
Ісус - цвітка, Дитя Боже,
Благословить всіх.
Колядами та різдвяними маскуваннями українці прагнули в магічний спосіб забезпечити багатство, здоров’я кожного члена сім’ї. Звертаючись до богів Неба, Сонця, Місяця, Води, Землі, вони через слова і магічні дії намагалися досягти доброго врожаю в наступному році, приплоду худоби, багато меду від бджіл, щасливого сімейного життя.
На Буковині мали місце колядки філософські (поклоніння сонцю, землі), світоглядно-міфологічні (звернення-заклики до сил природи), сімейні (господареві, господині, дівчині, парубкові, дитині), релігійно-християнські (оповіді про народження, життя, муки і смерть Ісуса Христа).
На Буковинській Гуцульщині колядування супроводжувалось священними танцями – “плясом”, “кругляком”.
Колядування супроводжувалось також театралізованим дійством – “водінням кози”, що в різдвяній обрядодії було символом родючості, урожаю, життєдайної сили. Козу виготовляли з дерева та шкіри або водили живу. Ведучий театралізованої вистави перевдягався в “діда” або “пастуха”.
З появою християнських колядувань поширюється театралізована вистава християнського вертепу. У селах Верхнього Буковинського Попруття та Причеремошшя зустрічалися вертепні обрядодії з вертепною скринькою, подібно сусіднім районам Івано-Франківщини, а у передгірній і рівнинній зонах Буковини переважав живий вертеп – “Іроди”, коли учасники релігійної вистави самі перевдягались в одяг ангелів, царів, пастухів і виконували виставу, пов’язану з релігійним змістом про народження Ісуса Христа.
З дохристиянських часів на терені Буковини мали місце свята, призначені на пошанування верховних богів, богів природи та предків
У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками. Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Парубок перевдягався в козу (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний колообіг часу, прихід нового року.
Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди.
Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка входили музики й танцюристи.
Ось одна з Буковинських колядок;
Гой, Цильчику-Васильчику,
Посієм тебе в городчіку, - 2 р.
Та й будем тя (тебе) шанувати,
Сім раз на день поливати, - 2 р.
В недільку рано вершки рвати,
Нашу й Маланку й обтикати. - 2 р.
Наша й Маланка незродна й була,
Йшла дорогою та й повернула. - 2 р.
Наша Маланка на штири дошки -
Пустіть Маланку до хати трошки. - 2 р.
Маланочка й Петрівочка
Не виспалася, бо й Маланочка. - 2 р.
Шовки й пряла, кідрі ткала,
Та й до мамочки висилала. - 2 р.
Ой мамочко-голубочко,
Прийми шовки, прийми кідрі, - 2 р.
Прийми дочку - Маланочку.
Не мої шовки, не мої кідрі,
Не моя дочка-Маланочка. - 2 р.
РІСУ
У ті святкові дні звідусіль лунають колядки. Розливаються прості і гарні мелодії, несуться вітром у небо, кружляють снігом, відлунюють у церковному передзвоні, і підхоплюють її дужі звучні голоси. Гурт хлопчаків під порогом хатини, дзеленчить лагідний дзвіночок, традиційне: “Дозвольте поколядувати!” – і в хорі молодих голосів ллється пісня.
Звідки ж з’явилася ці чудові співаночки, ця гарна різдвяна традиція? Фольклористи та музикознавці припускають, що колядки походять від латинського calendae. Тим словом у давньому Римі називали перші дні місяця. Існує ще одна версія, згідно з якою колядка пішла від kolandai – назви нового року у Візантії. Звідси беруть початок назви колядок – коленде в болгар, колінда в румунів. Відповідно з прийняттям християнства назва поширюється і в Україні. Хоча самі пісні, які дали основу колядкам, як стверджують дослідники, існували ще далеко до християнства. У древні часи, приблизно в III-IV ст. до нашої ери, усвідомивши сезонну циклічність, пізнавши літочислення і астрономічний календар, люди піснями возвеличували різні пори року, що було пов’язано з культом сонця. Це був період, коли вся Європа переходила від скотарства і кочівництва до землеробства, що означало більшу залежність від природи. Предки слов’ян саме тому відзначали три фази сонця – весняне рівнодення, літнє і зимове сонцестояння. Відбувалися ритуали схиляння перед природою біля вогнища, замовляння, звертання до язичницьких богів – Сварога чи Дажбога... Кінець грудня, коли сонце повертало на літо, теж святкували як прихід нового року і супроводжували певними піснями, в яких люди просили врожаю, замовляли природу, бажали одне одному злагоди. При цьому вірили в силу і магію слова, в те, що сказане має неодмінно збутися. І це було своєрідним захистом людини від злих сил, а також намаганням запрограмувати добре майбутнє, в якому не було б лиха. Ось такими були древні колядки.Коляди, Колядки, чи Коляда, яку вживають українці, білоруси, більшість південних слов'ян, а також поляки.
Стародавній слов'янський календар, який акумулював багатовікову традицію, безперечно, виробив власні, закорінені ще у праіндоевропейській минувшині, ритуали на честь завершення землеробського року та прощання з божествами-покровителями родючості й рослинності. Водночас це не виключало запозичень до своєї обрядовості найяскравіших елементів культу богів сусідніх землеробських народів, передусім великих культур Середземномор'я, які праслов'яни відкрили для себе задовго до проникнення у їхнє середовище християнства. Із античною календарною традицією стародавнє населення України познайомилося завдяки контактам із першими грецькими колоністами у Північному Причорномор'ї. Ряд елементів греко-римської обрядовості проникли у слов'янський календар в перші століття нашої ери на римо-варварському порубіжжі, передусім через Балкани. Зокрема, свята зимового періоду, слід гадати, зазнали певного впливу сатурналій та брумалій. Зрештою, навіть слов'янську назву основного зимового календарного циклу Коляду виводять від римських січневих Календ (calendae). Однак запозичення від античності загалом виявилися скромними, порівняно з результатами взаємодії народного календаря із християнським церковним.
Колядування звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.
Одна з старовинних українських колядок:
Марія Діва днесь породила
Цвіт пахучий, цвіт розкішний.
Єго здавна світ весь грішний,
Здавна пожадав.
Єго здавна світ весь грішний,
Здавна пожадав.
У Вифлеємі зацвів красою
Цвіт той райський, Божий ясний,
І рознісся запах красний
По всій землиці.
І рознісся запах красний
По всій землиці.
Заблисла зоря й несе по світі
Вість веселу, звістку милу,
Що всіх вбогих звеселила -
Христос приходить.
Що всіх вбогих звеселила -
Христос приходить.
А за зорею, а за красою
Вже ідуть люди, вже ідуть веселі.
У Вифлеємську оселю
Несуть поклони.
У Вифлеємську оселю
Несуть поклони.
Несуть поклони з всіх кінців світа,
Несуть і дари, хто що може.
Ісус - цвітка, Дитя Боже,
Благословить всіх.
Ісус - цвітка, Дитя Боже,
Благословить всіх.
Колядами та різдвяними маскуваннями українці прагнули в магічний спосіб забезпечити багатство, здоров’я кожного члена сім’ї. Звертаючись до богів Неба, Сонця, Місяця, Води, Землі, вони через слова і магічні дії намагалися досягти доброго врожаю в наступному році, приплоду худоби, багато меду від бджіл, щасливого сімейного життя.
На Буковині мали місце колядки філософські (поклоніння сонцю, землі), світоглядно-міфологічні (звернення-заклики до сил природи), сімейні (господареві, господині, дівчині, парубкові, дитині), релігійно-християнські (оповіді про народження, життя, муки і смерть Ісуса Христа).
На Буковинській Гуцульщині колядування супроводжувалось священними танцями – “плясом”, “кругляком”.
Колядування супроводжувалось також театралізованим дійством – “водінням кози”, що в різдвяній обрядодії було символом родючості, урожаю, життєдайної сили. Козу виготовляли з дерева та шкіри або водили живу. Ведучий театралізованої вистави перевдягався в “діда” або “пастуха”.
З появою християнських колядувань поширюється театралізована вистава християнського вертепу. У селах Верхнього Буковинського Попруття та Причеремошшя зустрічалися вертепні обрядодії з вертепною скринькою, подібно сусіднім районам Івано-Франківщини, а у передгірній і рівнинній зонах Буковини переважав живий вертеп – “Іроди”, коли учасники релігійної вистави самі перевдягались в одяг ангелів, царів, пастухів і виконували виставу, пов’язану з релігійним змістом про народження Ісуса Христа.
З дохристиянських часів на терені Буковини мали місце свята, призначені на пошанування верховних богів, богів природи та предків
У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками. Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Парубок перевдягався в козу (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний колообіг часу, прихід нового року.
Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди.
Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка входили музики й танцюристи.
Ось одна з Буковинських колядок;
Гой, Цильчику-Васильчику,
Посієм тебе в городчіку, - 2 р.
Та й будем тя (тебе) шанувати,
Сім раз на день поливати, - 2 р.
В недільку рано вершки рвати,
Нашу й Маланку й обтикати. - 2 р.
Наша й Маланка незродна й була,
Йшла дорогою та й повернула. - 2 р.
Наша Маланка на штири дошки -
Пустіть Маланку до хати трошки. - 2 р.
Маланочка й Петрівочка
Не виспалася, бо й Маланочка. - 2 р.
Шовки й пряла, кідрі ткала,
Та й до мамочки висилала. - 2 р.
Ой мамочко-голубочко,
Прийми шовки, прийми кідрі, - 2 р.
Прийми дочку - Маланочку.
Не мої шовки, не мої кідрі,
Не моя дочка-Маланочка. - 2 р.
РІСУ
