Вони побралися п'ятдесят років тому. Одного дня сиділи на залізничній станції в очікуванні потяга. На лавці сиділо двійко закоханих.
Старенькі мовчки спостерігали за молодою парою. Хлопець ніжно обіймав дівчину і пристрасно цілував її.
У жінки заблищало в очах, вона торкнула чоловіка за руку і прошепотіла: "Ти також міг би це зробити!"
Чоловік обурено глянув на неї: "Що? Я ж зовсім її не знаю!"

Якоїсь неділі на брамі церкви вивісили таке оголошення: "Аби всі могли прийти до церкви, у найближчий тиждень ми організовуємо "особливу неділю без виправдань". У захристії розмістимо ліжка для всіх тих, котрі твердять, що неділя є єдиним днем тижня, коли вони можуть виспатися.
Буде приготовано спеціяльний сектор м'яких фотелів для тих, котрі вважають, що церковні лави незручні. Тим, у кого очі надто стомлені після ночі, проведеної перед телевізором, запропонуємо відповідні краплі для очей...

Жив колись алхімік, котрий усеньке своє життя присвятив пошукам філософського каменя, рідкісного магічного каменя, що має силу перетворювати залізні предмети у золото. "Я досліджу усі каміння на землі, один за другим. І так напевно знайду філософський камінь", -думав він.

В одному рибальському селі, де чоловіки надовго полишали свій дім і виходили на човнах у море, діяв дуже суворий старий закон: зраду каралося смертю. Дружину, яку в час відсутности чоловіка ловили на зраді, скидали з надбережної скелі у море, зв'язавши руки й ноги.
Сталося так, що молода жінка з того села зрадила чоловіка, який рибалив далеко в морі.

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Богородиці, на
зворотному боці якої була написана одна молитва – молитва
усиновлення.

Жив колись дуже сумний король, який мав слугу - чоловіка напрочуд щасливого. У нього завжди був широкий усміх на устах.
- Слуго, - спитав якось король, - у чому таємниця твоєї радости?
- Нема у мене жодної таємниці. Просто не маю причини бути сумним. Я щасливий, тому що можу тобі служити. Мешкаю з дружиною у будинку, який мені призначили. Маю їжу й одяг, а час від часу і кілька монет на веселощі.

Жила колись одна дівчинка на ім'я Цецилія її батьки дуже багато працювали. Це була гарна, щаслива сім'я. Лише одного бракувало, але це Цецилія завважила щойно у певний момент. Одного разу, коли Цецилія мала 9 років, вона вперше ночувала в домі своєї подруги Аделі. Коли прийшла пора на сон, мама Аделі відгорнула ковдру і кожну з них поцілувала надобраніч.
- Я люблю тебе, - сказала мама Аделі.
- І я тебе люблю, - прошепотіла дівчинка. Цецилія просто згубила рівновагу і не могла заснути. Ніхто ніколи не цілував її на добраніч, ані не казав, що любить її. Дівчинка цілу ніч не спала, розмислюючи про це. "А прецінь так повинно бути".

На парафію постукав брудний і бідно вдягнений хлопець. Був це постачальник наркотиків, якого розшукувала поліція і банда жорстоких конкурентів. Він не знав, де сховатися. Столітній священик, який відчинив двері, був заклопотаний цим візитом.
- Пустіть мене отче, прошу. Я у відчаї.
- Добре, на цю ніч можеш тут залишитися, але тільки на одну ніч. Завтра зранку тобі доведеться піти.
Тієї ночі старенький священик помер і потрапив до неба. Ісус прийняв його привітно і сказав:
- Істинно кажу, що вчинив ти найменшому з братів моїх - мені вчинив!
Священика втішили ці слова. Та Ісус вів далі:
- Ходи, увійди до Раю. Цієї ночі можеш тут залишитися, але тільки одну ніч. Завтра зранку тобі доведеться піти звідси!

Одного дня у шпиталь до відділу інтенсивної терапії прийняли пацієнта на ім'я Петро. Це був високий сильний чоловік який мав рак кістки.
Хоча він дуже страждав, однак рідко скаржився. Дружина оточувала його великою любов'ю, усіляко старалася аби він мав якнайліпший догляд. Кілька разів його уже піддавали хіміотерапії і його енергія, його життєва сила вичерпалася. Коли його прийняли до шпиталю востаннє, він страшенно страждав, проте допомогти йому було складно. Лікарі знали, що для нього уже нічого не вдасться зробити. Це був передсмертний стан. Чоловік відчував такий сильний біль, що жодні ліки не могли його втихомирити. Дружина лише упродовж кількох хвилин могла бути з ним сама.

Один із найяскравіших спогадів мого дитинства пов'язаний із поверненням батька з роботи о пів на сьому вечора. Я і мій брат чули, як батько - для жарту - багато разів дзвонить, поки хтось із нас не відчинить йому двері.
Звичайно ми були в кухні, робили уроки, і коли чули знайомий дзвінок - видавали радісні вигуки.
Ми гнали по сходах, відчиняли двері і він тоді казав нам: "Чому так довго?"
Це був найліпший момент за цілий день, коли він повертався додому.

Понад берегом струмочка заснула маленька мушка. Із глибини лісу почувся сильний глухий рик. Бідна мушка дуже перелякалася. Могутній лев рикав з цілої сили, шукаючи собі вечері. Мушка загукала, обурена:
- Гей ти! Може, замовкнеш? Що означає цей галас? Чом не даєш спати порядним громадянам? Яке ти маєш право тут бути?
Лев рикнув:
- Яке право? Моє право! Я цар над усіма звірами. Роблю те, що мені подобається, ходжу там, де хочу! Я цар звірів!..

Малий Михайлик був нестерпною дитиною. Батьки завели його до праведного чоловіка, до якого всі зверталися за порадою у найважчих справах.
- Залиште мені його на п'ятнадцять хвилин,-сказав цей старець.
Коли батьки вийшли, старець зачинив двері. Михайлик трохи злякався.
Старець наблизився до дитини і в тиші міцно її обійняв.
У цей день Михайлик навчився навертати людей.