Багато молитов узяла свята Церква від святих отців і подвижників благочестя. Але найважливішою з них є та молитва, яку залишив Церкві її Божественний Засновник Господь наш Ісус Христос, чому вона й називається молитвою Господньою.
Ця молитва читається так: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь» (Мф. 6, 9—13).
Коротка ця молитва. Та «наскільки вона стисла в словах, настільки ж вона обширна змістом» — говорить учитель древньої Церкви Тертулліан. Адже вона охоплює все вчення Господа і на пам’ять приводить усі Його уроки та навчання, тому вона воістину є скорочення всього Євангелія».
«Будемо ж, улюблені брати, молитися так, як навчив нас Учитель-Бог! — закликає священномученик Кипріан, єпископ Карфагенський. Яке ж бо благання може бути правдивішим у Отця, як не те, що висловлене устами Сина, Який є істина?».

Преподобномученик Афанасій Брестський народився в благочестивій сім’ї Филиповичів десь біля 1597 року. Історія не лишила якихось відомостей про його батьків. Можна здогадуватися, що вони були люди з мілкої білоруської чи української шляхти, які на той час не відрізнялися. Не відоме також і його світське ім’я. Зі всього видно, що свою освіту отримав у Віленській братській школі, яка випускала багато освічених людей. Він прекрасно знав польську, латинську, грецьку і слов’янську мови, був знайомий з літописами і хроніками, також знав не тільки східну, православну літературу, але і західну, як наприклад творіння блаж. Августина. Сам Афанасій займався навчанням молодих людей у багатих сім’ях.
Пам’ять - 18 вересня, а знайдення мощей - 2 серпня за новим стилем.

Після зруйнування Київської держави упродовж ста років існувало Галицько-Волинське князівство – останній бастіон української державності у княжу добу. На захід на певний час перемістився також центр церковного життя.

Коли восени 1240 року Батий оточив Київ,"не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, й од звуків іржання табунів коней його". День і ніч били ворожі тарани у стіни стольного града, ламалися списи, розколювалися щити, а стріли затьмарювали світло. "Многе множество було сили ворожої", – пише літописець. В ніч на 6 грудня татари вдерлися у Київ. Городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого прислав князь Галицький Роман, згуртувалися навколо Десятинної церкви. Біля святині зав'язалася "битва велика". Маси людей, шукаючи порятунку, "вибігали і на церкву, і на склепіння церковне, і од тягаря повалилися з ними стіни церковні". Всі церкви стали фортецями, але падали одна за одною: Десятинна церква, Софійський собор, Печерський монастир...

Незважаючи на нестабільне політичне становище в Київській княжій державі протягом ХІІ–ХІІІ століть, православна Церква в ній розросталася і розвивалася, служила духовним потребам народу.

Прийняття християнства й утворення Церкви мали величезне значення для розвитку освіти і всієї національної культури українського народу.

Заснували Києво-Печерську лавру преподобні отці Антоній і Феодосій Печерські. Антоній, у миру Антип, був родом з Любеча (Чернігівщина). Від юних літ полюбивши Бога всім серцем, заради вдосконалення у духовному житті, він пішов на Афонську гору, що славилася подвижниками; там постригся в ченці, отримавши ім'я Антоній.
Пам'ять прпп. Антонія і Феодосія Печерських 15 вересня.

З прийняттям християнства за часів князя Володимира Великого з'явилася в Київській Русі і постійна організація церковного управління, яка називалася митрополією. На чолі її стояв Київський митрополит. Вся Церква в Київській державі існувала як Київська митрополія, і перебувала у підпорядкуванні Константинопольського Патріарха, бо з Константинополя, або Царгорода, була прийнята віра християнська. Однак залежність Київської митрополії від Царгорода, яка тривала 700 років (до 1686 p.), обмежувалася тільки поставленням чи благословенням на Київську кафедру митрополитів. У внутрішнє життя нашої Церкви Константинопольська Патріархія майже не втручалася, хоча протягом 250 років митрополитами в Києві були греки, крім окремих випадків.

Князь Ярослав,прозваний у народі Мудрим,завершив християнізацію Київської Руси, хоч навернення деяких віддалених племен тривало ще довго після його смерті. Ярослав продовжував розпочату князем Володимиром розбудову держави на засадах Христової віри. "Володимир землю зорав і розпушив, хрещенням просвітив, Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, учення приймаючи книжне", – пише літописець.

Після смерті князя Володимира між його синами почалася боротьба за Київський престіл. Його успадкував старший син Святополк, одружений з донькою польського короля Болеслава. Побоюючись суперництва, він наказав убити своїх молодших братів Бориса і Гліба, які княжили у північних містах Ростові та Муромі, а потім і третього брата – Святослава. Князі Борис і Гліб були дуже побожні, жили по-християнськи і не мали жодних намірів конкурувати зі своїм старшим братом. Їх поховали у церкві святого Василія у Вишгороді в 1026 р. Православна Церква приєднала їх до собору святих мучеників. У Вишгороді на їхню честь було споруджено храм (його зруйнували татари 1240 року).

Після хрещення киян Христова віра поступово ширилася серед слов'янських племен Київської держави, по "всіх містах і селах", як каже давній літопис. У цій великій справі сам князь Володимир, який на час прийняття християнства був у розквіті сил (30-ти років), брав безпосередню участь. Коли ж повиростали сини, Володимир посадив їх на князівства і доручив їм поширити Христову віру в своїх князівствах. Він посилав до них священиків, наказував учити людей нової віри, будувати церкви. Християнство ширилось і внаслідок проповіді, а ще більше – за прикладом вищих верств тодішнього суспільства. Літописець свідчить, що люди з радістю йшли хреститися, кажучи, що "якби ця віра була недоброю, то князь і бояри не прийняли б її".