Серед сучасного суспільства поширена думка, нібито святі мощі повинні бути цілком неушкодженими тілами і що саме нетління тіл є головною підставою до прославлення святих. Подібна думка тримається з давніх часів. Ще другий Софійський літопис 1472 р. оповідає, що для руських людей, хто не в тілі лежить, той не святий. Але такий погляд на святі мощі ґрунтується на непорозумінні і є зовсім неправильним. Як церква старозавітна, так і новозаповітна церква дивилася і дивиться на святі мощі інакше. Під мощами в Старому Заповіті розуміли виключно лиш кості, але не тіла. Так, сам Йосиф Прекрасний заповідав перенести його кості з Єгипту в Палестину. “Згадає Бог вас, сказав він, - а ви винесете звідси кості мої” (Бут.50: 24-25). І справді, за свідченням книги Вихід (13:21), Мойсей і сини Ізраїлеві забрали з Єгипту в землю обітовану кістки Йосифа Прекрасного. Те ж саме зауважується й у книзі Ісуса Навина (24:32), і в посланні апостола Павла до Євреїв (11:22).
Святий Іоан Золотоуст із цього приводу каже: “Коли всі виходили з Єгипту й одні виносили золото, інші срібло, тоді Мойсей замість усякого багатства взяв і ніс кості Йосифа, несучи в них із собою додому скарб величний і сповнений незліченних благ”.
За свідченням Четвертої книги Царств (13:21), ожив мрець, який торкнувся до костей святого пророка Єлисея. За свідченням тої ж книги (23:18), цар юдейський Йосія звелів мешканцям міста Вефиля зберегти кості чоловіка Божого, похованого у Вефилі при царі Ізраїльському Єровоамі через 300 з чимось років; і кістки пророка, що приходив із Самарії.
За словами святого царя Давида, Господь зберігає кості праведних, і “з них жодна не зламається” (Пс. 33:21). Ісус, син Сираха каже, що “зацвітуть кості дванадцяти пророків від місць своїх” (Сир. 49:12).
Святий пророк Ісая передрікає мощі святих як особливий дарунок членам Церкви Новозавітної, кажучи: “кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають” (Іс. 58:11).
Також рішучим є погляд на святі мощі й Новозавітної Церкви - Грецької й Руської.
Вживаючи своєю церковною мовою слово “мощі” взагалі в розумінні лише частини, а не цілого священного предмету, власне ж під святими мощами і Грецька, і Руська Церкви розуміли й розуміють переважно кості святих.
Так, про святі мощі пророка Самуїла та апостолів Петра і Павла блаженний Ієронім говорить як про кості. Мощі святих апостолів Андрія, Луки й Тимофія були перенесені за царювання Костянтина Великого в невеличких скринях а, отже, були кістками. Мощі старозавітного патріарха Йосифа і Захарії, батька Іоана Предтечі, в 415 р. були перенесені в Константинополь також у невеликих скринях і були кістками. При знайденні мощів першомученика Стефана, як сказано в переданні, тіло його перетворилося в прах і мощами були кістки.
Про мощі сорока мучеників і Симеона Стовпника грецькі історики Созомен і Євагрій кажуть як про кості.
Говорячи про святі мощі, святі отці мали на увазі кістки. Щодо цього предмету виразніше за інших свідчить святий Іоан Золотоуст. Так, у четвертій бесіді про святого апостола Павла він запитує: “чому біси тремтять не тільки від Самого Розп’ятого, але й від костей тих, які умертвлені за Нього”. У бесіді про мучеників він переконує, що “не тільки кістки мучеників, але і їх гроби і раки виливають велике благословення”. У похвалі святому мученикові Юліанові той же святий отець між іншим каже: “Якщо тепер, через настільки довгий час, коли мученик став порохом і попелом, біси не сміють поглянути на пам’ятник і на оголені кості святого, то явно, що й тоді, коли вони бачили його окривавленим зі всіх боків… вони були вражувані”.
В тому ж слові він говорить: “Бог розділив з нами мучеників: Сам, взявши душі їх, тіла Він ніби дав нам, щоб їх святі кості були в нас постійним нагадуванням про їхню чесноту”. У похвальній бесіді про святих мучениць Домнину і Просдоку святий Іоан Золотоуст запитує: “обіймаймо їх гробниці, бо і гробниці мучеників можуть мати велику силу, так само як і кістки мучеників мають велику силу”.
За прикладом Церкви Грецької такого ж погляду на святі мощі дотримувалася і тримається Руська Православна Церква. В 1472 р. в Москві з нагоди перебудови Успенського собору відкривали гроби митрополитів. При цьому, за свідченням другого Софійського літопису, виявилося, що “Иону цела суща обретоша, Фотея же цела суща не всего; едины ноги только в теле, а Кипреяна всего истлевша, едины мощи”, тобто кості.
Також Софійський літопис, викриваючи невір’я людське, додає від себе, що “в теле обрели чудотворца (тобто Іону) неверия ради людского, занеже кой только не в теле лежит, той у них не свят, а того не помянут, яко кости наги источают исцеления”.
В 1667 р. при відкритті мощів преподобного Ніла Столобенського Новгородському Владиці Питириму було послано таке повідомлення: “гріб і його святе тіло землі віддається, а мощі святі його всі цілі”, тобто кістки його всі цілі.
Суздальський воєвода, оглядаючи в 1677 р. гробницю похованого у ній в 1159 р. Бориса, сина Юрія Суздальського, писав архієпископові Суздальському: “у гробниці лежать мощі, кістки цілі”.
Такого ж погляду на святі мощі, як на кості святих, трималися й наші церковні вчителі. Преподобний Йосиф Волоцький у сьомому слові свого “Просвітителя” писав: “аще узрим коего от святых или кость от тела или персть от гроба его, то всечестно и свято имамы и со страхом поклоняемся и целуем любезно”. Митрополит Данило писав: “воистину чудо преславно, яко кости наги источают исцеления”, Захарія Копистенський у своїй “Палінодії” так пояснює саме слово “мощі”: “мощі, тобто кості й тіла святих… мощі, тобто частки костей і тіл святих” (23). Стефан Яворський у своєму “Камені віри”, ґрунтуючись на свідченнях святого Іоана Золотоустого і Василія Великого, каже що мощі святих бувають і самими кістьми. Святий Димитрій Ростовський у своєму “Розшуку” каже, що “кістки святих подають зцілення віруючим”.
Отже, під святими мощами в широкому смислі розуміють переважно кості або частки кісток святих.
Однак такий переважний погляд на святі мощі як на кості святих не заперечує і тіснішого розуміння святих мощів в розумінні наявності цілих тіл або їх частин.
У стародавніх греків майже ніде не було святих мощів у вигляді цілих тіл; у них були тільки їх частки, тому що стародавні греки мали звичай якомога більше здобувати часток різних мощів для своїх церков і для себе особисто.
Втім є свідчення про те, що і в них були цілі тіла святих.
Так, святий Василій Великий у бесіді на пам’ять мучениці Юлітти каже про неї, що “чесне тіло її збереглося неушкодженим і воно, спочиваючи в чудовій околиці міста (Кесарії Кападокійської), освячує місце, освячує й тих, хто входить в нього”.
За свідченням грецького історика Созомена, мощі пророка Захарії знайдені у вигляді цілого, незруйнованого тіла” (28).
Автор життєпису священномученика Автонома, називаючи себе сучасником імператора Юстина ( 518-527 р.) каже, що він сам бачив мощі святого нетлінними через 200 років; припадаючи очима до гробу, він бачив священні мощі його смерті, які залишилися непереможеними силою, що ось вже впродовж 200 років не могла знищити і волосся цього славного чоловіка: волосся його густе, лице його ціле, шкірою добре обтягнуте, вуса його не ушкоджені, очі відкриті”.
Пресвітер Павлин у життєписі святого Амвросія, написаному в 411 р., свідчить, що він був очевидцем знайдення останків Назарія та Кельсія. Про мощі мученика Назарія він пише: “ми бачили в гробі мученика, про час кончини якого (Назарія) дотепер нічого не знаємо; кров його настільки свіжа, ніби вона витекла в цей день. Голова його була ціла й неушкоджена з волоссям і бородою так, немовби він щойно обмитий і покладений. Піднявши тіло мученика та поклавши на ноші, ми звернулися з молитвою до мученика Кельсія, що покладений був у тому ж саду”.
При огляді в 1757 р. мощів святого Димитрія Ростовського комісія доносила Святійшому Синодові: “власы на главе вниз от шапки по обе стороны, також и на браде, изруса мало с подседью, целы и невредимы суть, а под шапкою, коя опушка иршица (меховая) ко лбу пристала, имеется ли, узнать нельзя; глава же от выи в составе значится мало отстало, уповательно от тяжести насыпавшейся земли и щору (щебня); губы изподняя и верхняя и хрящ у носа и лице землею взято, составы же всего того ввиду целы и един от другаго не отлучены ни мало; отвалились руки, сложенныя на персях, правая цела и жилы видны целы, а левая в составе в локте отделилась и жилы, кои суть видны, пресеклись, да у правой же руки у четырех перстов - у указательного, да у великосреднего и подле его сущего и у мизинца, по два состава переломились, из коих один с ногтем имеется, и оные во особенном серебреном ковчежце положены; у ног голени и в коленях составы так же видны, жилы целы, а тело на них не указуется, а на протчих составах, а потом на бедрах, по части имеется, у него ножных стоп кости кои отделились, а голени не истлели”.
У висновку доносу сказано, що “по части на некоторых составах неистленное тело, а по части и нагия оказуются кости”.
При огляді в 1801 р. мощів святого Інокентія Іркутського виявилося, що “глава, грудь, ребра, спина и ноги - все в целости и с плотию, точию присохшею, от коих происходит благовонный запах, мощам свойственный и многими ощущаемый”.
При перенесенні братами Печерської Лаври мощів преподобного Феодосія Печерського через 18 років по його смерті (3 травня 1074 р.) з печери в кам’яну церкву, перший самовидець чесних мощів святого, блаженний Нестор, у слові про це пише: “и прииде игумен с двема братома, аз же прокопах более: и преклоншейся, видехом мощи его лежащие святолепне: составы бо целы бяху все и тлению не причастны; лице светло, очи сомжены, устне соединены, власы же главнии присохли ко главе. Итако возлозше их на мантию и вземши на рамо, вынесоша пред пещеру”.
При знайденні мощів 5 липня 1423 р. преподобного Сергія Радонезького через 30 років по його смерті священний собор приступав до відкриття гробу і раптом пішли від нього пахощі; постало видовище, гідне розчулення: не лише збереглося цілим чесне тіло, але й до його одежі не торкнулося тління, хоч по обидва боки труни очевидно стояла вода, яка, однак, не насмілилась торкатися до преподобного.
У місті Казані при копанні ровів 4 жовтня 1595 р. для нової кам’яної церкви були знайдені мощі святителів Гурія, архієпископа Казанського (+ 5 грудня 1563 р.) і Варсонофія Тверського, що преставився (+ 11 квітня 1576 р.) на покої в Казанському Спасо-Преображенському монастирі. Самовидець і звершувач цього знайдення священних мощів Патріарх Гермоген, що був на той час митрополитом Казанським, так описує цю подію: “вскрывше гроб Гуриа архиепископа и видехом диво, ею же надеяхомся, рака бо бе святаго полна благоуханна мира, мощи же Гуриа аки губа ношахуся, части же ни единой погружене бывши: нетлением бо одари бог честное и многотрудное его тело, яко и ныне зрится всеми, токмо мало верхния губы тление коснуся, прочия же уды его целы быша (благоуханное же честное и святое миро устроиша в сосуд нов). Потом же открыхом раку преподобнога Варсонофия и видехом многим нетлением почтени от Бога мощи святаго Варсонофия, к ногам же преподобного тление коснуся, но обаче не токмо кости не разрушены, но и крепки бяху зело и никакоже слабости в составех имуще, якоже и Гурию святителю; своими бо руками со Арсением архимандритом святыя их чудотворные мощи переложихом от гробов в ковчеги”.
При відкритті надгробка святого Тихона Воронезького в 1846 р., 63 року по його смерті, тіло святителя знайдене нетлінним, також архієрейський одяг, в якому він був похований, лишився цілим, незважаючи на вогкість місця. Нетлінне тіло святителя визнане святими мощами 20 червня 1861 р. після трикратного огляду.
Так само при огляді 5 липня 1895 р. гробу Феодосія Чернігівського тіло його знайдено нетлінним.
Про мощі печерських святих говориться - про одних, як про кості, про інших як про цілі тіла, а про всіх разом в той самий час як про кості і як про цілі тіла.
Цих свідчень достатньо, щоб установити погляд на святі мощі: в широкому розумінні вони сприймаються, як кістки святих; у тісному розумінні - як цілі тіла або частини тіл.
Але нетління тіл за своєю суттю, саме в собі не представляє достоїнства святині якщо не поєднується з чудотвореннями від них.
Зустрічалися й зустрічаються тіла окремих покійних, збережені в нетлінному вигляді, але ці тіла ніколи не визнаються святими мощами, якщо чи не було ні від них чудотворінь.
Так, тіло Галицького князя Димитрія Юрійовича, який помер в Галичі 22 вересня 1441 р., було привезене в Москву для поховання в Архангельському соборі. Після розсічення засмоленої колоди, в якій було везене тіло князя, на 23-й день по його смерті, його тіло всупереч очікуванням було виявлене цілком непошкодженим; однак воно було віддане землі.
У липні 1473 р. в Москві у церкві Спаса-на-Бору віднайдено було тіло третьої дружини великого князя Симеона Івановича - Марії Олександрівни зовсім цілим, нетлінним із зітлілою ризою і після покладання на те тіло нової ризи знову віддане землі.
В 1546 р. у Павловському Обнорському монастирі знайдені були цілими тіла шести невідомих покійних і знову були віддані землі. В 1549 р. у Новгороді при копанні ровів для фундаменту одного будинку знайдено було дванадцять тіл, які знову були віддані землі. В 1596 р. при знаходженні мощів святителів Гурія Казанського й Варсонофія Тверського-Казанського були знайдені разом з ними тіла двох інших ченців у нетлінному вигляді, але тіла Гурія й Варсонофія були відкриті, а тіла ченців знову віддані землі.
У Білгородському Троїцькому монастирі в склепі під соборною монастирською церквою відкрито спочиває нетлінне тіло єпископа Білгородського Іосафа (Горленка) (прославлений в 1911 р.), що упокоївся 10 грудня 1754 р.
У Києво-Печерській Лаврі в склепі під великою соборною церквою відкрито спочиває нетлінне тіло митрополита Тобольского Павла (Конюшкевича), який помер на спокої в Києво-Печерській Лаврі 4 листопада 1770 р.
У Троїцькому монастирі спочиває нетлінне тіло князівни Слуцької Софії Юріївни, котра померла 19 березня 1617 р.
За свідченням Воскресенского літопису, в 1479 р. з нагоди перенесення в новопобудований Успенський собор у Москві було виявлено нетлінним тіло Митрополита Филипа (першого), який помер 6 років тому; впродовж 12 днів його тіло не було поховане, бо чекали, чи не будуть від нього чудотворіння, але оскільки чудотворінь не було, то тіло, незважаючи на нетління, було віддане землі.
Московський собор 1667 р. також говорить про існування нетлінних тіл, невизнаних святими мощами: “нетленных тел, обретающихся в нынешнем времени, да не дерзаете кроме достовернаго свидетельства и соборнаго повеления во святых почитати: зане обретаются многая телеса цела и нетленна не от святости, но яко отлучена и под клятвою архиерейскою и иерейскою суще уморша, или за преступление божественных и священных правил и закона цели и неразрушимы бывают, а кого во святых хощеши почитати, о таковых обретающихся телесных достоит всячески испытати пред великим и совершенным Собором архиерейским”.
В 1700 р., у містечку Лютінці, Гадяцького повіту, Полтавської губернії при копанні ровів для фундаменту церкви знайдено було нетлінне тіло невідомої людини, що у сонному видінні одному мешканцеві містечка, назвав себе Автономом. За наказом Варлаама (Ясинского), який був на той час митрополитом київським, мощі були поховані в землі.
В київських містечках Готві і Сорочинцях (нині Полтавської області) при копанні могили для поховання в 1709 р. були знайдені два нетлінні жіночі тіла, які і були поставлені в церквах. Архієпископ Варлаам (Ванатович) 23 листопада 1724 р. доносив Святійшому Синоду, що обидва тіла він сам бачив, що вони були дійсно нетлінними й цілими, але оскільки не було жодного свідчення про силу їх чудодійства, то він наказав у тих самих церквах, де перебували, викопати глибокі ями й поховати приватно зі звичайною літією, бо, додавалося в доносі, “простой народ, наипаче малороссийский, такие являющиеся телеса богоугодным поклонением почитати и боготворити обыкоша”. Із цього доповнення до повідомлення випливає, що нетлінних тіл покійних у Київській єпархії зустрічалося чимало.
В 1850 р. у селі Тулиголове, Глухівського повіту, Чернігівської губернії, при копанні ровів для фундаменту церкви знайдено було цілим тіло священика Максима Фоміна, що помер в 1801 або 1810 р. Після 10-денного перебування на відкритому повітрі з тілом не відбулося ніякої зміни, але оскільки від тіла не було чудес, гріб був закладений у стіні нової церкви.
Всі ці відомості ясно свідчать про те, що нетління тіл саме по собі не має значення і нетлінні останки, у вигляді або оголених від тіла кісток, або у вигляді цілих тіл чи їх частин, шануються за святиню або за святі мощі лише під необхідною умовою правдивих від них чудотворінь, випробуваних і засвідчених достовірними свідченнями перед великим архієрейським Собором або перед Святійшим Синодом.
Ця необхідна умова для визнання мощів за святиню завжди ставилася як Церквою Грецькою, так і Російською Православною.
Тому, якби кількаразові спроби наших старообрядців, що домагалися і що домагаються мати нетлінні мощі своїх лжеієрархів, про що вони мають посилену турботу в цей час, у вигляді майбутнього прославлення преподобного Серафима Саровського, і могли увінчатися успіхом, то ця знахідка старообрядців сама по собі не мала б жодного істотного значення.
Однак для справи прославлення святих святі мощі, ознаменовані чудотворними, не мають обов’язкового значення і для зарахування покійних до лику святих не є необхідною умовою.
