
Невеликий кабінет, обставлений дуже скромно (стіл, шафа, ліжко, бо кабінет був також і за спальню, кілька стільців), та ще вітальня - це й були покої єпископа Ревельського Миколая, керівника Російської духовної місії в Японії.
- Куди збиратися? Яка війна? Невже... - підвівся з-за столу владика.
- Саме так. Японські кораблі напали на наш флот в Порт - Артурі та Чемульпо. Всі російські піддані повинні покинути Японію. Збирайтеся.
- Покинути Японію... - вражено прошепотів єпископ.
Він прибув до цієї країни далекого 1861 року як священик при російському консульстві. Приїхав - й одразу ж почав вивчати японську мову, а це було нелегко! Подумати лишень: слово можна записати складами (а складових абетки аж дві), а можна ієрогліфами, а ієрогліф можна прочитати по-японському, а можна по-китайському - от і розберись! Миколай розібрався і за вісім років не лише спілкувався з японцями, вивчав їхню віру, звичаї, а й читав японські древні трактати, релігійні, історичні, літературні твори, і невідомий досі народ відкривався йому. Вірність і відданість лежали в основі культури японців. Самураї зберігали вірність володареві навіть ціною життя. "Тож якщо японці здатні так служити людям, як же послужать вони Найвищому Володареві, коли дізнаються про Нього!" - подумав тоді священик.
Якось Миколай зустрівся із самураєм Такумою Савабе, який навчав мистецтву фехтування на японських мечах - кен-до - сина російського консула. В очах Савабе блищала лють. "Ненавиджу Вашу релігію. Вона несе зло Японії", - сказав Такума. "А хіба ж можна ненавидіти те, чого не знаєш?" - запитав Миколай. Японець зацікавився, вирішив послухати. Невдовзі Миколай охрестив Такуму, давши йому християнське ім'я Павло - адже, як і Савл, ненавидів він спершу Христову віру, і як апостол Павло, завзято проповідував її після навернення. Бо згодом Павло Савабе став першим японським священиком і найвірнішим помічником Миколая.
Так, завдяки зусиллям Миколая та відданості його помічників, японських християн дедалі більшало, хоча вони дуже ризикували, багатьох із них переслідувала влада - в Японії досі діяв указ про заборону християнства, виданий ще 1614 року. Проте невдовзі указ скасували - і проповідь стала відкритою. Будувалися храми, було засновано семінарію, катехитичні школи, видавалися журнали, перекладалися на японську мову Святе Письмо та богослужбові тексти. Нарешті над столицею Токіо знісся величний кафедральний собор Воскресіння Христового.
За ці роки у Православ'я з'явилося багато друзів в Японії. Та не менше було й ворогів. І зараз, коли вибухнула війна, вони ще сміливіше піднімуть голову, вони звинуватять його паству у зраді - аякже, релігія ворога - а він що, утече? Ні, ніколи, ніколи.
- Романе Романовичу, нікуди я не поїду.
- Але ж небезпека...
- Так, я знаю, але ж моїй пастві загрожує небезпека не менша. І мій обов'язок - розділити її. Тож хай буде воля Господня.
Війна тривала. Перед японськими християнами постав важкий вибір-за чию перемогу молитися? Японії над Росією? Але ж Росія дала їм віру Христову. Росії над Японією? Але ж Японія - їхня Батьківщина! Запитали в Миколая.
- Православна віра не належить жодній країні, вона одна для всіх, як один для всіх Господь, і любить Він усіх однаково. Але православний християнин повинен любити свою Батьківщину, яку дав йому Бог. Тож моліться за перемогу Японії - бо ви японці. Але я з Вами молитися за це не зможу, зрозумійте мене... - і протягом усієї війни владика не брав участі в Літургії, а молився у вівтарі сам.
***
Відгриміла війна і настав мир. І коли виповнилося п'ятдесят років служіння єпископа Миколая в Японії, його вітала уся країна на чолі з імператором. Але найкращим свідченням невтомної праці владики була Церква Христова, яку створив його руками Господь на далекій японській землі.
16 лютого - вшанування пам’яті рівноапостольного Миколая, архієпископа Японського.
Михайло Лосицький
Більше оповідань у ЗИМОВІЙ КНИЖЧІ.