Був собі монах. Жив він мирно і безтурботно. Але була одна річ, яка позбавляла його спокою: він боявся вічности. У раю вибрані співають хвалу Богу, так, як це роблять монахи. Але одна річ чинити це упродовж якогось часу, а інша — цілу вічність. Яка ж нудьга охопить через кілька мільйонів років щасливців, що перебувають поруч із Богом!
Якось навесні монах вийшов, аби прогулятися в лісі, що зусібіч оточував монастир. Повітря було свіже й легке, напоєне запахущими травами і квітами.

Гнучке деревце у саду прив'язали до міцного ясеневого кийка. Кийок служив деревцеві за опору й охорону, допомагав йому, щоби зростало струнким.
Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало:
"Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивись-но: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?"
"Зламаєшся, — незмінно відповідав кийок. — А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом".
"Ти — старий заздрісник. Облиш мене!"
Молоде деревце з усіх сил намагалося звільнитися, проте кийок рішуче стояв на своєму і був твердий як ніколи.