Мама, як звичайно, покликала з кухні: – Прошу до столу. Все готове!
Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор, швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу. Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл жменьку сіна.
– Це що?! – закричали всі разом.
– Чи ти здуріла? – спитав її чоловік.
Господиня спокійно подивилася на них і сказала:
– Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.
Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка попросила редакцію журналу, який читав її чоловік, надрукувати “послання” до нього.
Ось воно: “Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я нині почуваюся щасливою дружиною і матір’ю. Дякую за те, що завжди і скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жінкою на світі. Дякую Тобі за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на
мене з любов’ю, коли ми серед людей. дякую за Твої “Люблю тебе”, сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те,
що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любові”.
Маємо необмежену можливість вирішувати про щастя або нещастя осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”, сказаного чи не сказаного.
Бруно Ферреро
