Молодесенька хмаринка – а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, – вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм. Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її:
– Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш!
Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і
відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець.
– Що ти робиш? Рухайся з нами! – завив вітер.
Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй.
– Привіт! – сказала чемно.
Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром,
якийi гладив її блискуче волосся.
– Привіт! Я – Оля, – відрекомендувалася хмаринка.
– Я – Галя, – відповіла дюна.
– Як поживаєш там, на землі?
– Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду.
А ти?
– Сонце і вітер... довгі перегони по небу.
– Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер,
напевне зникну, – сказала сумно дюна.
– Прикро, правда? – спитала хмаринка.
– Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.
– Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.
Дюна замовкла на мить, а потім сказала:
– А знаєш, ми дощ називаємо раєм!
– Справді? Я й не знала, що я така важлива! – засміялася хмаринка.
– Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді
вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами...
– Так, правда. Я їх бачила, – відповіла хмаринка.
– Але я, напевно, їх ніколи не побачу, – сумно зітхнула дюна.
Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала:
– Я могла б упасти на тебе дощем...
– Але тоді ти помреш.
– А ти зацвітеш, – зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем.
Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.
В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: “Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим”.
Бруно Ферреро
