Навіщо нам діти?

Коли мені були років шість або сім, я точно знала, в чому секрет жіночого щастя. Втім, я не була унікальним дитям, що осягнуло одну з таємниць всесвіту. Всі мої подружки-першокласниці теж були в курсі, що для жінки головне — не кар'єра, не багатство і навіть не вдале заміжжя. Найголовніше — це материнство. Гра в дочки-матері завжди була улюбленішою для дівчат різного віку — від горщика до підліткового. Адже саме так — сповиваючи і вколисуючи пластмасових чурбанів, — ми репетируємо своє майбутнє щастя.

Я, наприклад, була багатодітною мамою: одна лялька ходила в школу, інша — в садок. А удома ще залишалися молодшенькі — гумові пупси-близнята, предмет заздрості подружок. Ах, як хотілося скоріше вирости і «завести» справжніх дітей! Незаміжні двадцятирічні дівчата здавалися нам старими дівами. Заміжні, але бездітні — викликали здивування: адже заміж «ходять» лише ради дітей, а інакше навіщо?

Дивно, що ще будучи сопливими першокласниками, ми прагнули жити в повній відповідності із задумом Творця про нас, жінок. Якби хтось пояснив нам тоді, що дружині належить рятуватися чадородженням — ми б не злякалися. Ми б зраділи! Всього лише діла: народжуй та виховуй всіх «лялечок», яких пошле тобі Господь!



Проте, вже до десятого класу мрії про материнство були забуті. Я б навіть сказала, поховані. Під могильною плитою з написом: «Все добре у свій час». І сталося це не тому, що ми вийшли з віку ляльок. Просто за наше виховання нарешті взялися серйозно. Не які-небудь абстрактні американські феміністки, а все більше рідні матері. Нам пояснили, що страшно-то якраз не залишитися старою дівою, а «залетіти» в двадцять років і не закінчити інститут! Спочатку — навчання і спеціальність, потім — заміжжя і діти.

Ми, слухняні дочки, прийняли ці погляди. І навіть доповнили список новими пунктами. До навчання додали кар'єру. Потім потрібно поїздити, світ поглянути. Гідного супутника вибирати не кваплячись. Нічого, якщо доведеться «протестувати» десяток кандидатів. А вийшовши заміж, бажано ще пожити «для себе» років декілька. А діти будуть, будуть. Он в Європі першого раніше тридцяти п'яти вже не народжують. Серед студенток-третьокурсниць у мене вже були подруги, які в принципі не збиралися мати дітей. Ніколи. Може, першокласниками вони грали в директори фірми? Сумніваюся...



Через всі стадії перетворення з багатодітної мами в злісну кар'єристку я прошла особисто. І можу чесно признатися, чому так довго тягнула з дитям. Тому що життя «для себе» затягує. Жадання комфорту і звичка ублажати лише себе стають практично самоціллю. Начебто і освіта вже є, і світ побачила. І чоловік — краще нікуди. Але чомусь не хочеться нічого міняти. Навіщо? І так все прекрасно. А діти будуть, будуть. Он в Європі...

Так би я, напевно, і до цих пір кивала на Європу з її перезрілими батьками, якби Господь раптово не подарував нам дитяти, всупереч всім нашим зусиллям захиститися від цього. Втім, різні люди назвуть різні причини — чому їм ще не час мати дітей. «Наймодніша» відмовка — всякі там соціальні невлаштованості: зарплата низька, житло знімаємо. Лише мені здається, все це брехня: ну ні при чому тут відсутність грошей на няню. І бабусі, що живуть в інших містах, не винні.



Про щастя материнства важко написати що-небудь зрозуміле. Та ще, так би мовити, в рекламних цілях. Щоб вся молодь прочитала, прониклася і терміново почала народжувати. Про проблеми розповісти — будь ласка, скільки завгодно! Наприклад, про те, як складно знайти хорошого педіатра або добру виховательку. Які дорогі нині памперси і дитячі черевички. А ось про щастя.. Лізуть в голову всякі там посмішки, перші зубки і дитячі свята. Або навіть горезвісний стакан води в старості. Ну насправді, не заради цього народжуємо! Наші дітки — не борг перед Богом або суспільством. Вірніше, не лише борг. Вони — наша можливість навчитися думати про кого-небудь ще, окрім себе. Напевно, саме в цьому сенсі народженням можна рятуватися.

Новоспеченій мамі важко з немовлям лише до тих пір, поки вона внутрішньо не змириться. Не прийме серцем той факт, що, хоча вагітність вже у минулому, вони з дитям — одне ціле. Пам'ятаю, моїй доньці було днів п'ять. Я, що ще не відпочила від пологів, очманіла від прибулого молока, щогодинних годувань і недосипу, ридала в плече чоловіку: «Ну коли ж мені стане трохи легше?!» Чоловік заспокоював: «Коли вона заміж вийде. І то, якщо людина хороша попадеться.» Адже він правий: хвилювання і страхи за її здоров'я і долю — це вже назавжди. Тому що і любов до неї — назавжди.

До речі, трохи «легше» мені стало досить скоро: коли я перестала запевняти себе, що з народженням доньки наше з чоловіком життя не повинне змінитися. Виявляється, саме боротьба за збереження колишнього стилю життя і колишніх стосунків віднімає так багато сил! Я просто змирилася з тим, що ми тепер — не лише чоловік і дружина, а ще батько і мати. Я почала висипатися, як тільки перестала випихати Марусю в окреме ліжечко.

І стала отримувати задоволення від годувань, коли припинила їх вважати. А попереду мене чекало ще багато дивних відкриттів. Виявилось, що дитя абсолютно не заважає любити чоловіка, подорожувати, заробляти гроші і творчо реалізовуватися. Просто тепер родинний відпочинок на узбережжі асоціюється у нас не з пляжними кафешкамі і нічними купаннями «по-царськи», а з вимогою дворічної Марії налити їй в море піни для ванни. А пік творчої реалізації — захоплене доньчине визнання вже в трилітньому віці: «Мама, я обожнюю мити посуд! Як добре, що я жінка!»



На питання, скільки дітей треба народити, щоб виконати свою місію материнства в повному об'ємі, — відповідь начебто ясна. Господеві видніше, кому скільки дітей потрібно для спасіння. Я це розумію, але прийняти... Поки не можу. Чому? Хочеться, звичайно, почати виправдовуватися і перерахувати все ті ж низькі зарплати і дорогі памперси. Лише все це, як я вже сказала, буде брехня. Один знайомий отець мені сказав: «Та ти хоч би одного виховай гідно, і буде добре. А станеш лякати чоловіка перспективою десятка хлоп'ят — ще втече!» Ну, не знаю, як щодо десятка. Але ж колись (зовсім недавно) мені було складно навіть уявити себе мамою. А зараз я все частіше думаю: як це, одночасно любити відразу двох або трьох дітей? Спробувати, проте, потрібно.

Дасть Бог, так і буде. А доки я згадую себе першокласницею, коли одна лялька — в школі, друга — в садку, та ще і «близнята» в калясці. І маминої любові вистачало на всіх.

Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок

Джерело: hram.lviv.ua