В операційну університетської клініки внесли ноші. Лежав на них хворий, якому хірург пояснював, у чому полягатиме операція, що невдовзі мала розпочатися.
«У вас тяжка форма пухлини голосових зв'язок. Ми переконані, що зможемо її повністю видалити. Врятуємо вам життя, але, на жаль, ви більше не зможете розмовляти...».
Лікар змовк, а потім продовжив: «Якщо ви хочете сказати останні у своєму житті слова, то можете це зробити зараз».
Хворий хвильку помовчав, а відтак виразно мовив: «Слава Ісусу Христу!»

Одного дня Бог зайшов до Раю і, на Своє велике здивування, побачив, що там є всі. Жодну душу не відіслано до пекла. Трохи Його це занепокоїло. Адже має обов'язок пильнувати справедливість. Навіщо ж тоді пекло, якщо його не використовувати? Отож мовив до Архангела Гавриїла: «Поклич усіх перед Мій престол і прочитай десять заповідей».
Покликали всіх. Гавриїл прочитав першу заповідь. Тоді Бог сказав: «Усі, хто згрішив проти цієї заповіді, негайно мають піти до пекла». Кілька людей вийшли з натовпу й засмучено пішли до пекла. Так само було після прочитання другої заповіді... третьої... четвертої... п'ятої... За цей час присутніх у Раю відчутно поменшало. По тому, як була прочитана шоста заповідь, до пекла попрямували всі, за винятком товстого, старого і лисого пустельника.

Одного разу, відчуваючи докори сумління, Вовк зайшов до церковці у горах і сказав священикові:
- Хочу висповідатись!
- Ти впевнений у цьому? - спитав добрий священик.
- Так, запевняю вас, що хочу сповідатись.
- Вклякни біля сповідальниці.
- Не можете собі уявити, - почав Вовк, - скільки я овечок задушив! Бідні звірята, спали так спокійно, а я... я їх з'їв...

Знаний філософ щодня намагався збагнути сенс життя. Присвятив розгадуванню цієї загадки найкращі літа свого життя. Радився зі славетними мудрецями людства, та не знайшов жодної задовільної відповіді.
Одного вечора відпочивав у своєму саду. Узяв на руки п'ятирічну донечку, яка весело гралася, і спитав її:
«Доню, для чого ти живеш на цій землі?» Дівчинка відповіла, усміхаючись: «Щоби тебе любити, татку!»

Авраам був дуже старий. Одного вечора, коли заходило сонце, сидів перед наметом, радів прохолодою і раптом удалині у тремтінні повітря побачив Ангела, котрий наближався до нього.
Авраам вже недобачав, але відразу здогадався, що Ангел, котрий ішов до нього, був Ангелом Смерті.
- Господь з тобою, Аврааме, - мовив Ангел.
Авраам похмуро спитав його:
- Ангеле Смерти, чи можливо, аби приятель бажав смерти приятелеві?
Ангел усміхнувся:
- А чи можливо, щоб той, хто любить, не хотів би з'єднатися з тим, кого любить?
Авраам на це відповів:
- Ангеле Смерти, забери мене з собою!

В одній єврейській спільноті, яка дуже старанно виконувала всі приписи закону, було оголошено, що в урочисту суботню ніч прийде Месія. Мав розпочати Свою місію саме у їхній спільноті.
Зібралися всі.
Жінки приготували вечерю, дотримуючись усіх традицій і правил, чоловіки довго готували музичний супровід, спів і танці. Знали, що тієї ночі нарешті прийде Месія. Урочистість розпочалася...
Опівніч: незабаром Його побачать!
Перша година ночі: Його прихід вже наближався.
Друга година: серця билися щораз сильніше.
Третя година: втома почала даватися взнаки.
Четверта година: дехто почав втрачати надію.
П'ята година: всі позіхали й дрімали. Месія не йшов...

Одного юнака, якого приятель запросив на своє весілля, здивувало, як багато осіб вітало молодят.
Зауважив, що гості й родичі молодих вітали одне одного механічно, навіть не слухаючи сказане.
Став у чергу, а коли опинився перед одним із родичів, мовив спокійно, з усмішкою:
- Нині померла моя дружина.

-Татку, скільки тобі платять за одну годину праці?
- Сорок євро.
- Ось 40 євро. Купую одну годину твого часу: Для себе!

Одного разу двоє друзів-хлоп'ят каталися на ковзанах на малому замерзлому ставку. Був похмурий холодний вечір. Діти їздили обережно, але раптом лід проламався і один із хлопчиків упав у воду.
Ставок був неглибокий, але вода в ополонці почала замерзати, закриваючи отвір.
Другий хлопчик повернувся на берег, узяв найбільший камінь, якого вдалося знайти, і побіг туди, де провалився його малий друг. Почав щосили вдаряти каменем об лід, аж врешті-решт розбив його. Схопивши друга за руку, допоміг йому вибратися з води...
Коли прийшли рятівники і побачили, що сталося, здивувалися: «Як це йому вдалося? Як хлопчик зміг розбити такий грубий і щільний шар льоду?»
Дідусь, який проходив поблизу, сказав:
-Знаю, як він це зробив!
-Як? - спитали вони.
Дідусь відповів:
-Не було поруч нікого, хто б застеріг: «Це тобі не вдасться...».

У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду. Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів'яне. Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти - лише нікчемна колюча галузка!»
Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки. Через це Дуб дуже пишався собою.
«Наповнюю небо чудовими симфоніями! Я - наче оркестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?» Несмілива Троянда перелякано мовчала. Коли настало літо, зацвіла. Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.