Cучасний світ переживає занепад духовності й моральності, визнає цей факт, і більше того,шукає виходу зі становща. Криза проявляється у суспільстві та в усіх його вимірах. Вона вагомо вплинула на християнство. Загально визнаним є, що зі стану монашества можна судити про стан Церкви. І зворотньо— занепад монашества виливається у занепад Церкви. Вони тісно взаємопов’я зані. Монашество є душею і серцем Христового Тіла. І якщо йдеться про зміцнення і дальший прогрес Церкви, слід розглянути, що є і що робиться в Її серці. Не існує Православна Церква без монашества.
1. Визначення монашества
За Св. Василієм Великим—монах це тільки «добрий християнин», «зразковий», яким він повинен бути. Як пише Макарій Великий, монах—«у плоті ангел».Маючи тіло, він веде ангельський спосіб життя, перебуває у славослов’ї Бога. Він більший небе- сних духів, бо може знаходитися у нерозривній єдності з Богом. «Людина вища від Ангелів, бо стає Богом», —пише Св. Григорій Богослов [1].
«Ліствиця» преподобного Іоанна Синаїта, її можна назвати енциклопедією монашества, каже: «Монахом є той, хто будучи зодягнутим у матеріальне і тлінне тіло, наслідує життя і стан безплотних.Монахом є той, хто дотримується тільки Божих
слів та заповідей по всяк час і на всякому місці, й у всякій справі… Монахом є той, у кого тіло очищене, чисті уста і розум просвічений» [2]
2.Мета монашества
Вона та ж,що і у кожної людини. Перше, звичайно—обоження.У своїй книзі «Обоження Людини—ціль людського життя» це гарно описує Митрополит Iларіон (Огієнко): «Віруюча Людина мусить бути найтісніше зв’язана зо своїм Богом, і в
цьому ціль її життя й її будуччини … Обоження Людини буває реальне— це Преображення душі впливом божественної сили; це фактичне приєднання до Божества, це ступеневе одухотворення духової істоти, а границя цього—істотно-фізичне поєднання душі з Богом» .
Беручи у більш практичному плані, мета монашества—це максимальна розбудова і зміцнення Христового тіла на землі, тобто Церкви. Кожен християнин повинен, у першу чергу, дбати про домашню Церкву, тобто сім’ю. А монах сім’єю має Церкву, має дбати виключно про Неї. І всіма силами: молитвою, працею своїх рук, працею свого розуму, одним словом, “усім—і тільки про Церкву”. Те ж підкреслює Митропо-
лит Iларіон: «Разом з Христовою вірою появилися в Україні й православні мoнастирі, які ревно віддавали всі свої сили і все своє життя на належну християнізацію» [4].
3. Історія монашества
Феномен монашества зародився на теренах єгипетських. У перші віки християнства ті, що рятувалися від переслідувань рятувалися у місцях віддалених від велелюдності, там вони могли вижити і навіть безбоязно поклонятися єдиному Богові. Так склалося, наприклад, з Павлом Фівейським. Цей спосіб життя виявився зручним для осіб, які бажали досконало сповняти євангельські ради. Як наприклад те вчинив Антоній Великий у III ст. Його вважають засновником монашества, його “самітницької” вітки.
Уже в 318 році Пахомій Великий організовує своїх учнів у перший християнський монастир, це другий спосіб монашого життя, найбільш поширений, “кіновійний” (монахи живуть разом, не відособлено). Ті усі перші єгипетські монахи Скетії, Фіваїди, Олександрії, були щедро наділені дарами Святого Духа, тобто Євангельськими дарами надії, віри, молитви, прозірливості, лікування, мов, богослов’я (1 Кор. 12). Перечислене є нормативним станом християнина, в міру якого приходять монахи.
Із узаконенням християнства виник інший центр монашої цивілізації—уЦаргороді. Одним з найбільших його здобутків є створення відмінного від єрусалимського, званого Св.Савви, уставу,чи типікону. Він був написаний Св. Феодором Студитом
для свого монастиря “Стадіон”. Цей Устав був і залишається неперевершеним зразком монашої організації, саме його використовують Православні Церкви до нашого часу, і сьогодні щось краще не винайшлося.
Якраз студійський кіновійний устав 1062 p. y Константинополі дбайливо списав Св. Єфрем, монах Києво-Печерської Лаври, і приніс на Батьківщину Україну5. З Лаври, завдяки діяльності Св. Феодосія Печерського, його перебрано до нових кіновій, він став таким самим досконалим скарбом усього слов’янського православного монашества. Св. Антоній Печерський дав приклад самітницького способу монашого подвигу на слов’янських землях.
У 10 ст. в силу історичних обставин, варварських завоювань піднісся і зміцнів інший осередок монашества—Афонський півострів у Північній Греції. Він залишається дію-
чим і сильним і в наші дні. Там знайдемо той самий тип «доброго християнина» з усіма звичайними властивостями, тобто дарами Св. Духа, як їх описує Ап.Павло (1 Кор. 12).
4. Значення монашества
Вже згадувалося,монашество вважають стовпом і опорою Церкви. Це твердження завдячуємо першому обов’язкові монаха—молитві.
(далі буде)[right][/right]
Примітки у тексті:
1. Митрополит Iларіон. Обоження людини—ціль людського життя. Богословська студія.
Вінніпег. 1954, с.56.
2. Saint John Climacus. The Ladder of Divine Ascent. Boston,Massachusetts: Holy Transfiguration
Monastery. 1991, p.4
3. Митрополит Iларіон. Обоження людини—ціль людського життя. Богословська студія.
Вінніпег. 1954, с.5, 57.
4. Митрополит Iларіон. Українська Патрологія. Підручник для духовенства і українських
родин Ч. І, II, III. Вінніпег: Наша культура. 1965, с.10.
5. Акафіст Преподобним Печорським. Київ: Києво-Печерська Успенська Лавра. 2001, с. 15.
1. Визначення монашества
За Св. Василієм Великим—монах це тільки «добрий християнин», «зразковий», яким він повинен бути. Як пише Макарій Великий, монах—«у плоті ангел».Маючи тіло, він веде ангельський спосіб життя, перебуває у славослов’ї Бога. Він більший небе- сних духів, бо може знаходитися у нерозривній єдності з Богом. «Людина вища від Ангелів, бо стає Богом», —пише Св. Григорій Богослов [1].
«Ліствиця» преподобного Іоанна Синаїта, її можна назвати енциклопедією монашества, каже: «Монахом є той, хто будучи зодягнутим у матеріальне і тлінне тіло, наслідує життя і стан безплотних.Монахом є той, хто дотримується тільки Божих
слів та заповідей по всяк час і на всякому місці, й у всякій справі… Монахом є той, у кого тіло очищене, чисті уста і розум просвічений» [2]
2.Мета монашества
Вона та ж,що і у кожної людини. Перше, звичайно—обоження.У своїй книзі «Обоження Людини—ціль людського життя» це гарно описує Митрополит Iларіон (Огієнко): «Віруюча Людина мусить бути найтісніше зв’язана зо своїм Богом, і в
цьому ціль її життя й її будуччини … Обоження Людини буває реальне— це Преображення душі впливом божественної сили; це фактичне приєднання до Божества, це ступеневе одухотворення духової істоти, а границя цього—істотно-фізичне поєднання душі з Богом» .
Беручи у більш практичному плані, мета монашества—це максимальна розбудова і зміцнення Христового тіла на землі, тобто Церкви. Кожен християнин повинен, у першу чергу, дбати про домашню Церкву, тобто сім’ю. А монах сім’єю має Церкву, має дбати виключно про Неї. І всіма силами: молитвою, працею своїх рук, працею свого розуму, одним словом, “усім—і тільки про Церкву”. Те ж підкреслює Митропо-
лит Iларіон: «Разом з Христовою вірою появилися в Україні й православні мoнастирі, які ревно віддавали всі свої сили і все своє життя на належну християнізацію» [4].
3. Історія монашества
Феномен монашества зародився на теренах єгипетських. У перші віки християнства ті, що рятувалися від переслідувань рятувалися у місцях віддалених від велелюдності, там вони могли вижити і навіть безбоязно поклонятися єдиному Богові. Так склалося, наприклад, з Павлом Фівейським. Цей спосіб життя виявився зручним для осіб, які бажали досконало сповняти євангельські ради. Як наприклад те вчинив Антоній Великий у III ст. Його вважають засновником монашества, його “самітницької” вітки.
Уже в 318 році Пахомій Великий організовує своїх учнів у перший християнський монастир, це другий спосіб монашого життя, найбільш поширений, “кіновійний” (монахи живуть разом, не відособлено). Ті усі перші єгипетські монахи Скетії, Фіваїди, Олександрії, були щедро наділені дарами Святого Духа, тобто Євангельськими дарами надії, віри, молитви, прозірливості, лікування, мов, богослов’я (1 Кор. 12). Перечислене є нормативним станом християнина, в міру якого приходять монахи.
Із узаконенням християнства виник інший центр монашої цивілізації—уЦаргороді. Одним з найбільших його здобутків є створення відмінного від єрусалимського, званого Св.Савви, уставу,чи типікону. Він був написаний Св. Феодором Студитом
для свого монастиря “Стадіон”. Цей Устав був і залишається неперевершеним зразком монашої організації, саме його використовують Православні Церкви до нашого часу, і сьогодні щось краще не винайшлося.
Якраз студійський кіновійний устав 1062 p. y Константинополі дбайливо списав Св. Єфрем, монах Києво-Печерської Лаври, і приніс на Батьківщину Україну5. З Лаври, завдяки діяльності Св. Феодосія Печерського, його перебрано до нових кіновій, він став таким самим досконалим скарбом усього слов’янського православного монашества. Св. Антоній Печерський дав приклад самітницького способу монашого подвигу на слов’янських землях.
У 10 ст. в силу історичних обставин, варварських завоювань піднісся і зміцнів інший осередок монашества—Афонський півострів у Північній Греції. Він залишається дію-
чим і сильним і в наші дні. Там знайдемо той самий тип «доброго християнина» з усіма звичайними властивостями, тобто дарами Св. Духа, як їх описує Ап.Павло (1 Кор. 12).
4. Значення монашества
Вже згадувалося,монашество вважають стовпом і опорою Церкви. Це твердження завдячуємо першому обов’язкові монаха—молитві.
(далі буде)[right][/right]
Примітки у тексті:
1. Митрополит Iларіон. Обоження людини—ціль людського життя. Богословська студія.
Вінніпег. 1954, с.56.
2. Saint John Climacus. The Ladder of Divine Ascent. Boston,Massachusetts: Holy Transfiguration
Monastery. 1991, p.4
3. Митрополит Iларіон. Обоження людини—ціль людського життя. Богословська студія.
Вінніпег. 1954, с.5, 57.
4. Митрополит Iларіон. Українська Патрологія. Підручник для духовенства і українських
родин Ч. І, II, III. Вінніпег: Наша культура. 1965, с.10.
5. Акафіст Преподобним Печорським. Київ: Києво-Печерська Успенська Лавра. 2001, с. 15.
