Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев'яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.
Почав читати написи. На першому було: «Ян Taper, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована...
Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні». Ще одна дитина...
Далі читав написи на інших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років... Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.

Погідна старенька, лежачи у лікарняному ліжку, розмовляла зі священиком, який прийшов її навідати.
"Господь дарував мені дивовижне життя. Я готова до відходу".
"Знаю", — тихо промовив священик.
"Маю лише одне побажання. Я б хотіла, аби мене поховали з ложечкою у руці".
"Як це? — здивувався священик. — Чому Ви хочете, аби Вас ховали з ложечкою?"

Був собі колись король і мав він дуже гарну і добру доньку. На жаль, принцеса слабувала на дивну хворобу: коли дівчина підростала, її руки й ноги втрачали силу, до того ж у неї падав зір і слух. Багато лікарів намагалося вилікувати принцесу, але все намарне. Якось до королівського двору прибув старець, про якого всі говорили, що йому відома таємниця життя. Усі придворні поспішили до нього і стали просити його ради, як допомогти хворій принцесі. Старець дав дівчині кошик із лози, прикритий зверху, і мовив: "Візьми, це твої ліки. Вони тебе зцілять"

Одна жінка прийшла до спеціяліста і сказала: "Допоможіть мені! У мене серйозні проблеми з чоловіком. Кожного вечора, коли він повертається додому, виникає жахлива сварка".
Знавець відповів: "Цьому легко зарадити".
"Гаразд, але скажіть, що я маю зробити?"
"Ось, будь ласка: увечері, перед приходом чоловіка, вжийте ці чотири смоктальних пігулки у рожевій оболонці. Але вживайте не всі нараз, а по черзі, одну за одною, і прошу, смокчіть їх повільно, дуже повільно".

Був собі монах. Жив він мирно і безтурботно. Але була одна річ, яка позбавляла його спокою: він боявся вічности. У раю вибрані співають хвалу Богу, так, як це роблять монахи. Але одна річ чинити це упродовж якогось часу, а інша — цілу вічність. Яка ж нудьга охопить через кілька мільйонів років щасливців, що перебувають поруч із Богом!
Якось навесні монах вийшов, аби прогулятися в лісі, що зусібіч оточував монастир. Повітря було свіже й легке, напоєне запахущими травами і квітами.

Гнучке деревце у саду прив'язали до міцного ясеневого кийка. Кийок служив деревцеві за опору й охорону, допомагав йому, щоби зростало струнким.
Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало:
"Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивись-но: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?"
"Зламаєшся, — незмінно відповідав кийок. — А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом".
"Ти — старий заздрісник. Облиш мене!"
Молоде деревце з усіх сил намагалося звільнитися, проте кийок рішуче стояв на своєму і був твердий як ніколи.

Багатий честолюбний юнак звернувся до учителя із проханням, аби той допоміг йому досягнути справжньої величі. Мудрець дав йому дивне завдання: "Рушай у мандрівку по країні і плати людям, аби тебе прозивали і проклинали. Чини так рік".
Хлопець міряв дороги і шляхи міст і сіл, роздавав гроші і просив, щоб його якнайдошкульніше ображали. Усі мали його за шаленця.
Коли минув рік, хлопець повернувся до вчителя, а той йому сказав: "Тепер можеш їхати до Атен".

Один молодий лицар був відомий своїм розпусним способом життя. Монах намагався напоумити лицаря, що він ризикує постати перед судом Божим з душею, обтяженою гріхами.
"Нема чого боятися, — легковажно відповів лицар. — Тобі ж відомо, що Господь Бог добрий і милосердний. Перед смертю я промовлю три слова, які принесуть мені вічне спасіння. Скажу: "Господи, змилуйся і прости".
Монах похитав головою, а лицар, сміючись, знову взявся за своє.

Перш ніж покласти олівець в коробку майстер відклав його на сторону.
«Є 5 речей, які ти повинен знати, - сказав він олівцю, - перш ніж я відправлю тебе в світ. Завжди пам'ятай про них і ніколи не забувай, і тоді ти станеш кращим олівцем, яким тільки зможеш стати.

Перше: Ти зможеш зробити багато великих речей, але лише в тому випадку, якщо ти дозволиш Іншому тримати тебе в Його руці.
Друге: Ти час від часу будеш переживати нелегке обточування, але це буде необхідним, щоб стати добрим олівцем.
Третє: Ти будеш здатним виправляти помилки, які ти зробиш.
Четверте: Твоя найбільш важлива частина буде завжди знаходитися усередині тебе.
І п'яте: На якій би поверхні тебе не використали, ти завжди зможеш залишити свій слід. Незалежно від твого стану, ти повинен продовжувати писати».

Олівець зрозумів і пообіцяв пам'ятати про це; він був поміщений в коробку з покликанням в серці і очікував свого часу.

Літній чоловік з 25-річним сином увійшли у вагон поїзда і зайняли свої місця. Молодий чоловік сів біля вікна. Як тільки поїзд рушив, він висунув руку у вікно, щоб відчути потік повітря і раптом захоплено закричав:
- Тату, бачиш, всі дерева йдуть назад!
Літній чоловік посміхнувся у відповідь.
Поруч з молодим чоловіком сиділа подружня пара. Вони були трохи розгублені тим, що 25 річний чоловік веде себе, як маленька дитина.

Два лісоруби працювали у лісі. Дерева мали грубезні міцні стовбури. Обидва лісоруби послуговувались сокирами з неабиякою вправністю, проте кожен робив це у свій спосіб. Перший рубав дерево вперто і наполегливо, зупинявся лише на якусь хвильку, аби передихнути.
Другий же щогодини робив собі тривалу перерву.
Коли стало смеркати, перший зробив тільки половину справи. Він так стомився, що не годен був і сокири вже підняти. Другий, нехай це здасться неймовірним, таки зрубав своє дерево. Лісоруби починали одночасно і дерева були однаковісінькі.

Він – високий, плечистий, сильний. Голос у нього гучний, поводиться впевнено. Вона – жінка ніжна, тендітна. Побралися.
Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала дітей. Діти виросли, одружилися і пішли від них. Так буває завжди.
Але діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка перестала усміхатися, почала худнути, зблідла… Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні.
Її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.
Останній спеціаліст відвів чоловіка убік й обережно сказав:
— Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити.
Чоловік не сказав ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:
— Ти не помреш!
— Чому? – тихо спитала вона.
— Тому що я потребую тебе! – відповів чоловік.
— А чому ти не сказав мені цього раніше? – запитала жінка, і її очі заблистіли.
Від тієї хвилі хвора почала видужувати. Вона знову стала жвавою і веселою. А лікарі і далі визначають її хворобу і питають, які ліки принесли таке швидке зцілення.