Після визволення України від німецької окупації і повернення радянської влади Московська Патріархія підпорядкувала Російській Православній Церкві усі православні парафії. Був створений Український екзархат. Ще під час війни на окуповану територію Московська Патріархія призначила екзархом України митрополита Миколая (Ярушевича). Після визволення Києва екзархом став митрополит Іоан (Соколов) (лютий 1944 р. – березень 1964 р.).

В умовах відносної свободи,яка існувала на початку,православні українці в Західній Україні почали відновлювати своє церковне життя. Вони сподівалися, що Церкву знову очолить архиєпископ Олексій (Громадський) – цей ієрарх мав найбільший на українських землях церковний стаж. Та надії не справдилися. 18 серпня 1941 року владика Олексій, спільно з трьома іншими єпископами-однодумцями, скликав у Почаєві таємний Собор, на якому ухвалив залишитися в канонічній підлеглості Московській Патріархії на правах автономії. Так виникла в Україні Автономна Церква, а разом з цим почався новий церковний розбрат.

На православних землях Західної України прихід радянської влади 17 вересня 1939 року швидко усунув численні здобутки Української Церкви 20–30-х років. У церквах одразу зникла українська мова, припинилася перекладацька та видавнича діяльність. Парафіяльні школи влада закрила. Із загальноосвітніх шкіл було усунуто вивчення релігії, а замість цього введено інтенсивну антирелігійну пропаганду. На парафії та священиків накладали непосильні податки, закривали церкви та монастирі. Почалися арешти духовенства та церковно-громадських діячів, зокрема тих, що за часів польської влади відзначилися патріотичною діяльністю, працею на ниві освіти рідного народу. Багатьох було вивезено до в'язниць і концтаборів углиб СРСР.

Зовсім недавно я влаштувалася на роботу в офіс у одну компанію. На співбесіді мене запитали про моє ставлення до релігії, я сказала, що православна, менеджер на це відповіла - це ваше право, але на роботі ви не повинні демонструвати свою релігійність, це прописано в наших корпоративних правилах. Я сказала: «Добре», а тепер мене мучить совість - напевно, все-таки християнин не повинен приховувати своє християнство? Поки я ще жодного разу про православ'я ні з ким на роботі не говорила, в основному підтримую всілякі світські розмови. Правда, поставила на своєму робочому столі маленьку ікону, сподіваюся, мене не примусять її прибрати, але, напевно, тільки ікону - це мало? Чи повинен християнин сповідувати своє християнство на світській роботі,- проповідувати? І чи правильно це, що в корпоративних правилах йдеться про релігію?