Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Минули дні самовипробування, минули тижні, протягом яких ми споглядали на Божі шляхи і на Божі справи. Тепер вступаємо в дні, коли ми віч-на-віч опиняємося в самих подіях Страстей Господніх. Це вже не спогад; це вже наша особиста присутність і участь в тому, що відбувається. Чи будемо ми вдома, на роботі чи в храмі – день за днем ми повинні стежити за тим, що відбувається в ці дні, стежити за цим не ніби ззовні, а вмішатися в ту юрбу людей, що оточувала Спасителя Христа в дні Його страстей. Ввійти в це середовище і постійно ставити перед собою запитання: хто я у вуцьому середовищі

У старовинній книзі з бібліотеки монастиря два монахи прочитали, що на краю світу є таке місце, де сходяться небо з землею. І ось вони вирішили відшукати його, пообіцявши, що не повернуться доти, доки не знайдуть.
Мандруючи по світу, вони наражалися на безліч небезпек, витримували спеку і холод, терпіли страшні злигодні, які часто супроводжують паломництво. Долали тисячі перешкод, які спроможні
були відвернути людину від її мети. Та все-таки монахи витримали.
Вони знали, що в тому місці, яке вони шукають, мають бути двері, в які достатньо лиш постукати, щоб побачити Бога лице в лице.
Знайшли двері. І, не роздумуючи й миті, зі щемом у серці постукали. Двері повільно відчинилися. Стривожені, монахи увійшли і... опинилися у власній келії свого монастиря.