Притча про митаря і фарисея (Лк. 18:10-14) за своїм духовним змістом дуже близька до Євангельської розповіді про Закхея (Лк. 19:1-10).Фарисей відрізнявся зовнішньою добропорядністю, але давно вже заглушив у серці голос совісті - тобто голос Божий. Саме тому, стоячи на молитві, він не відчував розкаяння і благоговіння - він озирався в різні боки, розглядав інших відвідувачів храму і засуджував іх, а натомість себе виправдовував.
Митар же навпаки - хоч і був явним грішником, проте все ж не втратив совість. Тому він, стоячи в храмі, не дивився ні на кого і ні на що, навіть не смів підняти власні очі догори, лише повторював слова: "Боже, будь милостивим до мене грішного!" Яке відчуття переповнювало його серце? Напевно, те, про яке говорять Святі Отці: "Здоров'я душі починається тоді, коли людина бачить гріхи свої, наче пісок морський".
Підчас сповіді ми звикли перераховувати: "згрішив тим-то і тим-то; не те сказав, не те з'їв, не те подумав..." Це добре, але пам'ятаймо: наше покаяння не буде справжнім до тих пір, поки не відчуємо, що гріх пронизує все наше єство і практично всі наші думки, слова й вчинки - навіть найкращі з них - мають в собі недосконалість і певну - нехай і невелику - ступінь гріха. Той, хто щиро й уважно прислухається до власної совісті - обов'язково має відчути це.
Отже, коли ми за допомогою совісті побачимо сердечними очима цю майже безкінечну множину нашоі гріховності й недосконалості - тоді покаяння стане щирим, серце - смиренним, а молитва буде такою, як молитва митаря, а значить, корисною для душі і приємною Богу.
