Була колись невеличка калюжа. Калюжа жила собі щасливо і тішилася, коли в неї в'їжджало якесь авто і вона могла обхляпати перехожих.
"Сонце — це смерть для калюжі", — часом думала вона, і від тієї думки її аж страх збирав.
Один поет, замислившись, вступив у калюжу. Проте він не образився на неї. а навпаки, — вони заприятелювали.
"Доброго дня!" — сказав він до неї.
Калюжа відповіла: "Доброго дня!"
"Як ти прийшла на землю?" — спитав поет. Калюжа, замість відповіді, зібралася і показала йому відображення хмари.

Чоловік і жінка досить пізно одружилися. На їх здивування і радість, у них народився син. Вони виховували його з любов'ю, піклуючись, як тільки могли. Попри те, що самі жили убого, відправили його до школи мудрого вчителя, аби син міг зростати духовно. Коли хлопець повернувся додому, то захотів хоч якось віддячитися батькам.
"Чи міг би я щось для вас зробити? — спитав він. — Щось, що принесло би вам радість".
"Ти наша найбільша радість, наш найбільший скарб, — відповіли старенькі. — Однак, якщо хочеш зробити нам подарунок, то роздобудь трішки вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті..."
У хлопця не було ні копійки. Та одного дня, коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи води з водоспаду і напився. Йому здалося, що вода та на смак як солодке вино. Він наповнив баклажку, яку носив зі собою, і вернувся до хати.
"Ось мій подарунок, — сказав він батькам. — Це баклажка вина для вас"...