Таїнство Євхаристії встановлене Господом нашим Ісусом Христом на останній Тайній Вечері, звернене до вірних усіх часів і народів. Зберігаючи таїнственний зміст Євхаристії, Свята Апостольська Православна Церква завжди намагалася сприяти його осягненню культурами різних епох і національних традицій через текст Святої Літургії. На відміну від Західної Церкви римо-католицької традиції, Православна Церква візантійської традиції благословила до богослужбового вжитку два різні чини Святої Літургії, упорядковані на основі Літургії апостола Якова не раніше IV ст.:Літургії святого Василія Великого та святого Іоана Золотоустого, а пізніше також Літургію Ранішосвячених Дарів, упорядкування якої передання приписує святителеві Григорію Двоєслову.
Від найдавніших часів практикується переклад тексту Святої Літургії візантійського обряду національними мовами: вірменською, грузинською, коптською, сирійською. Святі рівноапостольні Кирило і Мефодій, учителі Cлов’ян, та їхні учні здійснили переклад Святої Літургії старослов’янською мовою, розробленою ними з місійною метою для розуміння відправи Таїнства слов’янськими народами, позбавленими на той час власного письма і книжкової мови. Універсальний характер старослов’янської мови робив її однаково зрозумілою, але й однаково далекою для різних народів, що прийняли візантійський обряд.
Тож у міру інкультурації православ’я в життя болгар, македонців, сербів, українців, білорусів, росіян, а протягом певного часу також румунів ці народи виробили різні мовні редакції тексту Святої Літургії. Крім того, текст Святої Літургії протягом ІV-ХVІІ ст. зазнав певних змін і в Східних Церквах з грецькою мовою богослужіння: Константинопольській, Олександрійській, Антіохійській, Єрусалимській. Тому існують видимі різниці поміж церковнослов’янськими перекладами Святої Літургії, що поширювалися в Київській митрополії протягом X-XVII ст. Після ж підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату 1686 р. українські церковні книги були витіснені книгами московського друку, істотно зміненими в редакції синодального періоду.
Відновлення Автокефальної Української Православної Церкви та відродження автентичної візантійсько-української богослужбової традиції набуло в XX ст. різних канонічних форм. Але всі вони були пов’язані з намаганням відновити штучно перерваний природній розвиток українського православ’я, використовуючи новітній досвід служіння Христової Церкви в світі. Поряд з церковнослов’янською мовою, поступово витісняючи її, входить до богослужбового вжитку сучасна українська літературна мова.
Унормування української богослужбової мови виявилося, однак, вельми непростим з огляду на чужинецьке панування в Україні, встановлення большевицького богоборницького режиму та вироблення різних лінгвістичних шкіл у підсовєцькій Україні та в діаспорі. До видань Української Автокефальної Православної Церкви в Україні (1921-1929) додалися україномовні богослужбові книги Польської Православної Церкви (1926-1944), Українських Православних Церков у країнах поселення (1947-1998). Відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, спершу короткочасне (1942-1944), а потім і більш тривале (1989-1998) принесли нові спроби перекладів богослужбових текстів. Почала запроваджувати українську мову в богослужіння та здійснювати власні богослужбові видання Українська Православна Церква Київського Патріархату (1992-1998)
Крім того, кілька тисяч православних парафій в Україні досі зберігають належність до чужоземної Московської Патріархії та відповідно візантійсько-російський обряд і виконані в його традиції переклади русифікованою церковнослов’янською мовою. Після літургійної реформи, започаткованої II Ватиканським собором Католицької Церкви, українські греко-католики створили власні переклади церковних книг сучасною українською літературною мовою, зіперті на богослужбову традицію Української Греко-Католицької Церкви. Ці книги через брак власних видань також почали подекуди використовуватися в православних парафіях.
За матеріалами "Української Автокефалії
Від найдавніших часів практикується переклад тексту Святої Літургії візантійського обряду національними мовами: вірменською, грузинською, коптською, сирійською. Святі рівноапостольні Кирило і Мефодій, учителі Cлов’ян, та їхні учні здійснили переклад Святої Літургії старослов’янською мовою, розробленою ними з місійною метою для розуміння відправи Таїнства слов’янськими народами, позбавленими на той час власного письма і книжкової мови. Універсальний характер старослов’янської мови робив її однаково зрозумілою, але й однаково далекою для різних народів, що прийняли візантійський обряд.
Тож у міру інкультурації православ’я в життя болгар, македонців, сербів, українців, білорусів, росіян, а протягом певного часу також румунів ці народи виробили різні мовні редакції тексту Святої Літургії. Крім того, текст Святої Літургії протягом ІV-ХVІІ ст. зазнав певних змін і в Східних Церквах з грецькою мовою богослужіння: Константинопольській, Олександрійській, Антіохійській, Єрусалимській. Тому існують видимі різниці поміж церковнослов’янськими перекладами Святої Літургії, що поширювалися в Київській митрополії протягом X-XVII ст. Після ж підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату 1686 р. українські церковні книги були витіснені книгами московського друку, істотно зміненими в редакції синодального періоду.
Відновлення Автокефальної Української Православної Церкви та відродження автентичної візантійсько-української богослужбової традиції набуло в XX ст. різних канонічних форм. Але всі вони були пов’язані з намаганням відновити штучно перерваний природній розвиток українського православ’я, використовуючи новітній досвід служіння Христової Церкви в світі. Поряд з церковнослов’янською мовою, поступово витісняючи її, входить до богослужбового вжитку сучасна українська літературна мова.
Унормування української богослужбової мови виявилося, однак, вельми непростим з огляду на чужинецьке панування в Україні, встановлення большевицького богоборницького режиму та вироблення різних лінгвістичних шкіл у підсовєцькій Україні та в діаспорі. До видань Української Автокефальної Православної Церкви в Україні (1921-1929) додалися україномовні богослужбові книги Польської Православної Церкви (1926-1944), Українських Православних Церков у країнах поселення (1947-1998). Відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, спершу короткочасне (1942-1944), а потім і більш тривале (1989-1998) принесли нові спроби перекладів богослужбових текстів. Почала запроваджувати українську мову в богослужіння та здійснювати власні богослужбові видання Українська Православна Церква Київського Патріархату (1992-1998)
Крім того, кілька тисяч православних парафій в Україні досі зберігають належність до чужоземної Московської Патріархії та відповідно візантійсько-російський обряд і виконані в його традиції переклади русифікованою церковнослов’янською мовою. Після літургійної реформи, започаткованої II Ватиканським собором Католицької Церкви, українські греко-католики створили власні переклади церковних книг сучасною українською літературною мовою, зіперті на богослужбову традицію Української Греко-Католицької Церкви. Ці книги через брак власних видань також почали подекуди використовуватися в православних парафіях.
За матеріалами "Української Автокефалії
