Королівський двір гучно обходив святкування з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі король приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гаптовані золотом. Коли вервиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з'явилася столітня селянка. Вона йшла, важко ступаючи у своїх дерев'яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з кошика дарунок, що був старанно загорнутий у полотно. Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни , усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець — свого єдиного маєтку — і напряла за довгі зимові вечори.Король без слова з гідністю уклонився. Коли старенька , супроводжувана згірдливими поглядами поволі виходила із зали, король дав знак розпочинати святкування.У густих сутінках жінка із труднощами подолала дорогу до своєї хати, що знаходилася у королівському лісі. Досі з її присутністю там ледве мирилися. Коли ж старенька побачила свій дім, то страшенно перелякалася.
Хату оточили гвардійці короля. Довкруж бідного обійстя вбивали кілки, а між ними натягували вовняне прядиво.
"О мій Боже, — скрушно зітхнула старенька. — Мій подарунок образив короля... Тепер мене арештують і вкинуть до цюпи".
Тут її помітив командир вояків. Він низенько схилився перед нею і ґречно повідомив: "Пані, згідно з наказом нашого доброго короля, земля, яку можна обгородити прядивом із Вашого клубка, відтепер належить Вам".
Обсяг її нових володінь відповідав довжині вовни з її клубка. Жінка отримала тією мірою, якою сама обдаровувала.
Очікуємо багато і боїмося дарувати.
Два монахи вирощували ружі. Один поринав у споглядання краси і запаху своїх руж. Інший зрізав найгарніші квіти і дарував перехожим.
"Що ти робиш? — картав його перший монах. — Як ти можеш позбавляти себе радості вдихати запах своїх руж?"
"Ружі найліпше пахнуть у руках того, хто дарує їх іншим", — дуже просто відповів другий.
БРУНО ФЕРРЕРО
