Двоє сміливих лицарів брали участь у турнірах, ризикованих пригодах, наражаючись на небезпеку. Служили багатьом володарям.Котрогось вечора один із них, споглядаючи іахід сонця, мовив: «Мені залишається остання пригода».
-Яка?
-Хочу зійти на гору, на якій живе Бог!
-Навіщо?
-Щоби довідатись, чому нас так обтяжує і примушує працювати ціле життя та й далі вимагає щораз більше, замість того, щоб допомагати нам хоча б иноді, - відповів з гіркотою перший лицар.
-Піду з тобою! Однак вважаю, що Бог знає, що чинить, - ствердив другий.
Подорож була тривалою і нелегкою. Добулися гори Бога. Сходили мовчки, йдучи поруч з кіньми, бо стежка була стрімка й труднопрохідна. Вже було видно вершину в імлі, та зненацька з гори почули голос: «Візьміть із собою всі камені, що лежать на стежині».
-Ось бачиш? - запротестував перший лицар. -Завжди те саме. Після всіх цих зусиль Бог хоче нас додатково обтяжити. На це не погоджуся!
І повернув назад.Другий лицар виконав те, що наказав голос Бога.Потратив на це багато часу і зусиль. Та із першими сонячними променями каміння у торбинах на коні й те, що було у зранених руках побожного лицаря, чудово засяяло.Перемінилося на коштовні діяманти небаченої краси.
Господи, ставлю набагато більше запитань, аніж Ти.
У числовому співвідношенні це виглядає як десять до одного.
Запитую:
-Чому допускаєш страждання?
-Як довго маю страждати?
-Яка мета цього?
-Чи Ти забув про Своє милосердя?
-Втомився?
-А може, образився?
-Покинув мене?
-Коли я втратив Твій провід?
-Чому я розгублений?
-Чи не бачиш мого великого розпачу?
Ти мене лише запитуєш, чи я вірю Тобі?
БРУНО ФЕРРЕРО
