У минулому житті я була юристом. Впевненим, задоволеним. Невимушено сиділа в затишному кабінеті. Показово відповідала на телефонні дзвінки. Доленосно скрипіла подарунковим «Паркер». Виливала фальшиві посмішки. Перетворювала чужі життя в папери. Акуратно складала їх в папки. Чиїсь біди і нещастя приносили мені дохід і успіх. Життя здавалося грунтовне, як єгипетська піраміда. На її вершині сидів «гірський орел» - розпухле почуття власної гідності. Серйозні розмови трапляються не тільки в кулуарах. Ще в дитинстві, сидячи на горщиках, ми діловито міркували про майбутнє. Хтось марив про кар'єру медсестри. Хтось хотів стати шофером. А хтось мріяв бути сантехніком ... Як тато!
Незнайомі слова типу «прокурор» або «інспектор» лякали не лише нас, а й дорослих. І тільки в третьому класі ми дізналися: синоптик - зовсім не лайка, а почесна професія.
Закінчуючи середню школу, ми опинилися перед вибором, в порівнянні з яким вибір випускного плаття і нової пари туфель просто бліднув. Нікого тепер не надихала перспектива стати двірником або швейним майстром. І навіть космонавти викликали лише кволу усмішку. Слух пестили зовсім інші прекрасні слова: «Директор» ... «Менеджер» ... «Юрист»! ... Ооооо! Хто вони такі? У принципі, великої різниці між цими поняттями для нас не було. Уява малювала дивні, схожі один на одного, картини безхмарного майбутнього. Звичайно, багато хто мріяли про служіння Батьківщині, людям. Але хотілося й іншого. Прокидатися вранці в гарній квартирі. Пропливати по вулицях у пристойному автомобілі. Топтати рівнесенький газон заміської ділянки. У відпустку - на Мальдіви. А майбутні діти - неодмінно в Гарвард.
Слава Богу, до цих «високих» ідеалів спрямовувалися не всі. У старших класах ми з друзями прочитали Інституції Гая. Всерйоз захопилися римським правом. Стоячи перед цим велетнем - світовоб правовою системою - ми мріяли захищати честь, гідність і права людини. Нам здавалося - жменька однодумців, місіонерів від юриспруденції здатна переробити сьогоднішній спотворений і недосконалий світ. Ми збиралися бути кришталево чесними і всіма силами стояти за правду.
Минуло кілька років. Я і мої друзі - прокурор, суддя і подруга-адвокат - тепер зустрічалися тільки у свята. Хвалилися виграними справами, вдало підписаними угодами, новими костюмами і стильними кріслами. Непомітно перетворилися на хитрих, метких лицемірів. Навчилися умовляти свою совість, відводити очі вбік, побачивши бідну і нещасну людину. Мало хто з нас витримали випробування владою, славою і комфортом. Наше «служіння» звелося до виконання встановлених правил. Уміло знаходили проломи в законі, коли це було потрібно для досягнення наших цілей, - і натхненно вказували на нього, коли ситуація поверталася іншим боком. Ми забували про осіб, але фанатично дбали про майно, про власність, про речі, про позови і зобов'язання. Щодня випробовували свій інтелект і, роздуваючись від гордості, демонстрували його переваги. Раніше ми сиділи над книгами і ретельно шукали правду. Тепер в наших руках опинялися долі людей і процвітання великих компаній. Кому тут потрібна правда? Ми повинні були відстояти, зберегти і примножити щось для одних - і, неминуче, відняти і зменшити це в інших. Як правило, у тих самих, захищати яких так мріяли в юності.
Можна сказати на захист юристів багато різних слів. Мовляв, це не ми такі, а світ. Ворожий, гріховний, що розкладається. Це він перетворив нас, розумних і яскравих мрійників, в самовдоволених циніків. А куди ви без юристів? Хто ж вам тоді буде справи складні, заплутані розплутувати? Виносити вироки, надавати відстрочки? Хто врятує вас від неминучого краху? Все вам передбачить і зумовить? На кого ви в саму важку хвилину понадієтесь? Може, на Господа Бога?! Ні, на нас, на юристів. От і виходить - ми в захисті не потребуємо.
За моїм вікном каштан скидає жовте листя. Я сиджу за стареньким комп'ютером. Повільно натискаю клавіші. Навколо мене - тиша і спокій. Кілька років тому я стала православною. Втекла з минулого життя. Живу тепер собі на втіху, працюю в монастирі. Все добре, тільки совість мучить. Все частіше думаю: може, повернутися? Адже потрібні юристи, потрібні! Справедливі, непідкупні, справжні ... Повз проходять люди. Багатьом потрібна допомога. Від мене - не дочекалися. Намагаюся розібратися у своєму житті. Оглядаюсь тому. І нарешті розумію - юристом може стати кожен. А ось майстром своєї справи - тільки людина православна ... з Божою допомогою.
Олена Троян
Українською перекладено за матеріалами сайту Отрок
Джерело: Храм Усіх Українських Святих і Львівське молодіжне православне братство "Нев'янучий Цвіт" .
