Духовно-моральне царство і його члени (ч. 7-ма)

строительство домов из клееного бруса

Читати частину 6-ту

Якщо сумним для святих і добрих душ, що перебувають у загробному світі, є наше аморальне, неправильне життя на землі - життя не в дусі Христовому, то що ж казати про загробний стан тих душ, які чекають від живих собі допомоги?

Про марність молитви Господь вчить: "вустами шанують Мене, а серце їхнє далеко від Мене!" (Мт. 15:8; Мк. 7:6). Чи можуть померлі батьки, матері, подружжя, брати, сестри, друзі і знайомі, за яких ми молимося упокоїтися в Господі, коли ми, живі їхні діти, подружжя, брати, сестри, друзі живемо, тобто мислимо і діємо, не в дусі Христовому? Що може бути жахливішим від пекельного стану? Однак, за словами Господа, і при такому гіркому становищі нещасний багач уболівав душею за життя своїх братів на землі. Життя братів породжувало цей біль, отже, не було б такого болю, якщо б жили вони богоугодно. Отож ми можемо нашим життям дати померлим чи спокій, чи скорботу.

Наша свята Церква за померлих молиться так: "Упокой, Господи, душі рабів Твоїх, які померли у вірі та сподіванні воскресіння. Упокой, Господи, всіх православних християн". Ось за кого молиться Церква і з ким вона в нерозривному союзі і спілкуванні. Отже, немає союзу та спілкування з померлими нехристиянами, так само як і з християнами тільки за ім'ям, і з тими, хто скінчив життя зовсім не по-християнськи: не у вірі й надії християнській; а також і з свідомими самовбивцями. Для справжнього християнина, крім самогубства, жодний рід смерті не розриває союзу і спілкування з живими - з Церквою. Для християнина, відданого волі Божій, жодна насильницька смерть, наприклад: потонути, згоріти у вогні, вдавитися, бути вбитим на війні чи розбійниками, заблукати і в цей час померти від холоду, спеки, голоду тощо - не страшна, бо не розриває його союзу і спілкування з усіма членами Церкви Христової. За нього моляться святі, моляться і живі, як за живого члена Єдиного Живого Тіла.

Третя основа єднання, союзу, відносин і спілкування світів нинішнього і загробного є безсмертний дух і його властивості: любов, співчуття та ін. Співчуття є плід любові і є живе прийняття до серця стану ближнього. Апостол Павло свідчить, що любов - безсмертна, вона "ніколи не перестає" (І Кор. 13:8), а отже, стан померлих (їхній спокій чи неспокій) у нерозривному внутрішньому співвідношенні з життям живих. Говорячи про члени нашого тіла, разом з тим апостол говорить і про члени тіла Христового, Його Церкви. Кожен на досвіді переконаний у тому, що члени його тіла служать, допомагають, співчувають один одному; так само і люди, де б не знаходились, становлять один дух і одне тіло, повинні служити, допомагати, любити і співчувати одне одному. Якщо тільки душа не втратила божественної любові, то де б вона не була, за гробом чи ще у тілі на землі, не може не брати живої, діяльної участі у стані душ, близьких їх, де б вони не знаходились. За такої умови мертві співчувають живим, і живі повинні співчувати мертвим. Живі і мертві, як члени одного духовного тіла Христового, за вченням святого апостола Павла, знаходяться у взаємному між собою співчутті, бо пов'язані "безсмертною любов'ю, яка ніколи не перестає".

Продовження тут