Святий Миколай і бідна вдова

Жила в в одному селі вбога вдовиця. Чоловік її на війні загинув, і лишилася вона сама з малими діточками. Тяжко вони бідували. Працювала жінка день і ніч, копійку до копійки збирала, щоб купити на весну корову. Кожен-бо знає: як є молоко в хаті, то й голод не голод.

Ось і Великоднем земля розквітла, ось і Юрія - урочисто вигнали громадою череду на пашу, вже й до весняного Миколи рукою сягнути.

Розплатився на празники з удовою хазяїн, у якого наймитувала. Порахувала вона свої зарібки та зраділа, як погожа днина: має, має грошей на корівку вистачити!

Пішла до міста на базар. І таки зглянувся Господь: добре сторгувалася - гарну корівчину купила. Правда, на гостинчики дітям не лишилося, але то не біда, бо скоро годувальницю приведе.

Йде вона додому, худібку свою на налигачі веде - рада-радісінька. Вже по обіді присіла на хвильку перепочити, підкріпитися та й корову пустила попастись. А довкола -благодать Божа, так гарно: сонячно, тепло, цвіте все й буяє, трава молода, як оксамит, м’якенька, пташечки співають, бджоли гудуть.

Аж тут корова ніби сказилася - чи вкусило її щось, чи злякало — як зареве та й дременула світ за очі. Жінка за нею біжить, але де там наздогнати й за налигач ухопити, скоро корова і з очей пропала.

Прибігла бідолашна вдова до роздоріжжя, а куди далі за тою коровою йти, вже й не знає: слідів не видно, праворуч ліс, ліворуч яруга чагарем поросла.

Шукала, шукала... Сіла на колоді та й плаче, плаче та молиться: “Господи, змилуйся наді мною, заради діточок малих, змилуйся...” Пильно і Матінку Божу, що до всіх стражденних милосердна, благає, і святого Миколая, що подорожніми та вбогими опікується... А день котиться до вечора - вже не встигне сьогодні додому дістатися: де заночувати?

Аж чує:

- Слава Ісусу Христу! Молодице, чи не твоя це корова?

Дивиться: йде дорогою дідусь, статечний такий, білобородий, очі добрі, з веселою іскоркою, і лозиною її корівчину поганяє.

- Моя... - і знов у сльози, тепер від радості.

- Як твоя, то не плач, а бери її за налигача й подякуй Богові. Та рушай до хати. Але сьогодні ти додому не встигнеш завидна дістатися, тому, коли дійдеш до хутора, постукай у першу хвіртку. Там заночуєш. Не бійся й не шарійся, послухайся мене, тоді буде тобі добре.

Жінка аж оніміла від радості та подиву, ледь спромоглася прошепотіти: “Спасибі, добродію!” - проте вклонилася незнайомцеві аж у пояс.

Узяла корову за налигач і пішла, а дідусь рушив своєю дорогою. За мить озирнулась, аби ще раз йому подякувати, але старий зник, наче й не було.

Дійшла вона до хутора, коли вже сонце сіло. Як і наказав дивовижний незнайомець, постукала в першу хату й попросилася переночувати. А мешкали в тій хаті дві сестри. Уже в літах вони були, обидві бездітні: одна вдовою лишилася, друга так і здівувала, - тепер разом доживали віку.

З радістю впустили її господині: “Привів нам святий Микола гостю ради свого празника, дай, Боже, до неділі дожити! Дали з дороги вмитися, нагодували, на лаві постелили... І корові у хліві місце знайшлося.

За вечерею розговорилися жінки, як воно буває. Розказали кожна про свою долю, про свою біду...

А вранці, як рушала вдовиця додому, поклали їй добросерді сестри цілу торбу гостинців: і хлібину свіжу, і сала шматок, і пундиків для діток "від зайця" (бо як же воно: з міста йти й гостинців не принести?).

Ото радості було вдома, коли мати прийшла й корівчину привела.

Хоча й далі воно теж по-всякому бувало: і тяжко, й сутужно, а таки легше, бо корова є у дворі. А ще заопікувалися відтоді цією родиною дві сестри з хутора. Усі діти виросли, в люди вийшли.

А коли в старості питали онуки вдовицю, як вона лихоліття пережила, го завжди казала: “То мені святий Микола, угодник Божий, поміг! Зглянувся Господь на біду нашу, тож і ви живіть по правді Божій і ніколи не піддавайтеся відчаю. І не забувайте про вбогих і нужденних: як дає Бог хліб, то поділіться з тим, хто не мас, - станете тоді святому Миколаєві за помічників”.

Легенду переповіла Зоряна Живка
Більше оповідань у Весняній книжці.

Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua